7

         Діана ходила засмучена весь день. Вона знала, що говорити про це навіть не варто. Мама Олена буде категорично проти. Це може заставити її нервувати. А цього дівчина робити не хотіла. Та стара вчителька не була сліпа. Вона бачила, що щось мучить її дочку. І лише чекала нагоди аби про все поговорити. І нагода появилася сама.

      По радіо в черговий раз крутили їхню першу і найуспішнішу пісню. І мати, як і кожна нормальна мати, була глибоко в душі тішилася за успіх своєї дочки. Вона бажала своїй донечці щастя. І навіть якщо це скривала на очах то глибоко всередині щиро дякувала Богові за таку хоч і не рідну але дочку.

      Кухня. О цей жіночий кабінет став колись цілим світом. І не лише для жінки. На кухні збиралися колись друзі, на кухні сиділи подруги і заливали горе, на кухні проходили дружні наради і обговорювалися новини.

        Мама Діани була жінкою розумною. Вона бачила захоплення дівчини і не хотіла нічим їй мішати. Вона вже не один раз чула записи своєї дочки. І вона знала, що рано чи пізно та прийде з якоюсь пропозицією чи контрактом. Діана була така. Вона прагнула цього. То було видно по очах, по міміці, по жестах. По всьому. І вона чекала лише тієї миті, коли Діана прийде і скаже, що вона мусить кудись рушати. Ні, Олена зовсім не думала їй перечити. Так як і не перечила своєму рідному синові. А для чого? Так, він помер. Але ж це вже був його вибір. І противитися вільному виборові своєї дитини вона не хотіла. Навіть якщо цей вибір був болючим для неї. Так мало бути. А навіщо впиратися. Для чого. Кому від того буде краще? Ну от кому? Олена розуміла дитячу душу як ніхто інший. Вона ж пропрацювала вік вчителем. Не просто якоюсь там вчителькою. Але справжнім вчителем! І от той день настав.

      Олена поралася на кухні. Вона щось готувала. І от двері відчинилися і туди увійшла Діана. Вона виглядала якоюсь втомленою. Але мовчала.

– І чого ти така сумна? – спитала першою пані Олена – Справи бачу у тебе ніби добре. Чую ваші пісні по радіо уже.. Щось сталося.

– Ні. Все добре.

– А ну подивися на мене – вже строгіше сказала пані Олена – То що

– Ну як тобі сказати …

– Та вже як є так і кажи.

– Ну як би то …

– Діанка говори все як є…  Я бачу що тебе щось турбує.

– Ну от мені запропонували в Америку їхати. там записи і все таке…

– Америка…. – зітхнула пані Олена – То чого ти мовчала?

– Боюся, що ти не зрозумієш.

– Чому? Хіба я колись тобі відмовляла в тому, що тебе розвиває?

– Ні мамо, але поїздка – і дівчина зам’ялася – Ну ти можеш не так все сприйняти.

– Чого б це. Ні, навпаки я рада.

– Справді? – невпевненим голосом спитала Діана.

– Так. Ти маєш робити те, що тобі подобається а не те, що хочу я. Ти маєш йти у світ. Бачити щось. Ти маєш розвиватися. І це нормально. Я не скажу тобі нічого проти. Я ніколи не планувала тобі бороти. Але ти маєш розуміти, що життя складне. І ти маєш добре обдумувати свої кроки сама. От і все. А ти думала, що я буду проти?

– Так. І цілком вважала це справедливим. Те, що ти не відпустиш.

– І ти могла б бути права. Але якби я так поступила – то я б з мене тоді була мама? Так, я втратила свого сина у світах. Але це ще нічого не значить. Я не можу через одну помилку ламати життя зовсім іншій людині. Це було би не правильно. І ти повинна це розуміти. Це не жертва. Це констатація факту.

– Але ж ти мене виростила. Ти дала мені все. І …

– І з цим я повинна тепер тебе відпустити. Така правда. Відпустити як і сотні своїх вихованців. І вони теж мої діти. Діана, вони теж в якісь мірі мої діти. І я про них теж думаю. Але вони мусять іти далі. А я лишалася в школі отримуючи нових. Так само і з тобою. Твій час прийшов.

     Вони сиділи на кухні бесідували, згадували старі моменти, сміялися. Діана вже давно так не почувалася легко і не вимушено. А пані Олена вже давно так не відпочивала душею. І ідилія мами і дочки тривала мало не до ранку. А скільки всього вони одна одній мали ще розказати. А от воно як. І ніби разом скільки часу а скільки всього ще не сказаного. А скільки всього нового вони обговорили. І так минула ніч. А на ранок це вже була інша Діана. Вона вже впевнено знала, що має робити. Сумніву більше бути не могло.