6

      Не минуло й двох місяців, як пісня була в перших номерах на кількох місцевих радіостанціях. Її крутили мало не що години. Всім подобалася така нова і така легка для сприйняття музика і слова. Олександр Львович, так звали того продюсера, тепер отримував масу запрошень від різних клубів і приватних вечірок. Тепер вони ставали популярні з дня на день. А коли до них приєднався ще Саша Самочич і їх стало четверо – усі навколо пророчили їм успіх. Мовляв, це нова, наша українська АББА[1].

     І справді, успіх був величезним. За кілька тижнів з нікому невідомих молодих людей вони перетворилися на зірок. Їхні пісні крутили по радіо, вони майже кожен вечір десь виступали. Словом, запущений дзвіночок набирав що раз сильніших обертів.

         Але все це мало ще й свій не надто світлий бік. Почалося з того, що Діана мусила перевестися на заочно. Постійні концерти забирали багато часу. І треба було вирішити що обирати. І дівчина зробила всій вибір. Їй подобалося бути в центрі уваги. Бути на людях. Вона хотіла бути відомою. Вона готова була старатися і переносити певні труднощі. Аби лише це дало результат. І от вона на сценах. Олександр Львович бачить в ній нову зірку. Постійно підтримує. Радить. Пояснює щось. Вчить. Він для неї став як рідний батько. Саме те, чого їй так довго не вистачало. Вона задоволена.

       Лілія не надто була в захваті від такого повороту подій. Але певний успіх і запах грошей змушував її миритися з усім. Вона можливо б і ніколи не пішла на таке. Але дівчина розуміла, що це можливо і є її шанс. Так, вона не була така талановита як Діана. Більше скута. Вона була повною протилежністю і в житті. Але її тексти, ї слова змушували музику звучати по іншому. І це мало своє значення.

       Що ж до Дениса, то він взагалі тут був лише з одною метою – грати. Його мета – музика. І тут він побачив показати свої можливості і талант. І він не прогадав. З дівчатами він зливався. І тільки скрипка (а де не де ще й голос), котра так тонко говорила в руках видавала його присутність. Високий, худорлявий – він був ніби якимось міфічним. Іноді виглядало наче сам Паганіні встав з могили аби зіграти цю партію.

        Єдиним хто мало ставив собі питань був Саша. Він був вихованцем Львовича і вже встиг побувати на багатьох концертах як молодий талант. Голос у нього був не дуже. Але вміле чаклування продюсера і перед вами ідеал. Зате Сашко мав приємну артистичну зовнішність. Високий, стрункий, правильної форми, з гарненьким світленьким мало не дівчачим личком він змушував звернути увагу на себе. І цього було досить.

      Так минуло довгих сім місяців….

     Якось одного зимового ранку Діана з Денисом зайшли на студію. Там не було нікого. Лише Олександр Львович сидів і працював.

– О мої малюки прийшли – як він завжди тепло їх називав – І що ви мені скажете народні ви мої?

– Як завжди нічого проти – відповіла Діана. Тепер вона була в собі ще більше впевненіша і могла іноді щось і сказати.

– Не хочете нічого мені сказати – ніби перепитав пан Олександр – Тоді скажу вам я.

– Оо це вже щось… І що знову побачили не так? – продовжила дівчина.

– Ні, ні .. я не про то. Маю цікаву пропозицію. Вгадайте яку!?

– Ну, напевно маєте якесь круте запрошення – першою сказала Ді – Або може хочете щось змінити…. Ну або…

– То лише для тебе! – звернувся він до дівчини.

– Для мене?! – невпевненим глос спитала вона – А чого лише до мене? Що таке?

–  Є в мене один знайомий. І він закордоном. І от він послухав вас і пропонує одну спільну роботу. В нього є один хлопець в Америці. Ален-Кріс Ховард. І хотів би з вами заспівати разом. Ясна річ, що їхати треба туди. Але він оплачує. Як тобі така ідейка?

– А чого лише мені? Хіба ми не всі разом …

– Бо ти в нас тут заводило – добродушно усміхнувся продюсер – Якщо тебе це зачепить то інші погодяться. Сашка вже готовий їхати. а тобі Ден є інша пропозиція. Італія!

       Він сказав слово Італія так торжественно, що виглядало ніби Дениса запрошує до себе сам папа Римський. Але ж ні. Є напевне ще щось крутіше, раз у Львовича так засяяли очі.

– Там буде великий мега концерт. Злітаються всі світові «класики». Ясно, що буде там і Бочеллі і Кабальє і Паваротті і Балаз. І ще там хто знає хто буде. І треба молодих на розігрів. Ну певно що то буде важко. Але ти класно граєш. І було би не погано як би ти поїхав. То конкурс. Так, що я кинув їм записи як ти граєш. І вони мають десь завтра-по завтра сказати. Якщо пройдеш, то треба буде заповнити якусь там форму.

– Та це було би дуже  - зам’явся Денис – Але навряд чи я попаду.

– Ну так, тут тобі нічого не пораджу. І не поможу. А от тобі – він повернувся до Ді – раджу подумати. Пропозиція така нічого. І пацанів я тих знаю. То Юра, колись з нами працював. А потім поїхав в США, бо треба було грошей. Але чоловік він такий прохідний. І якось познайомився з цими людьми. І вже тепер там успішно продюсує кілька років.

        Дівчина задумалася. Їй хотілося їхати. Бо це напевне таки єдиний шанс чогось добитися. Але як вона скаже дома мамі. Та напевне що буде проти. Тож такий прекрасний і омріяний момент по волі віддалявся від неї. Вона не знала як поступити в даному випадку. Так хотілося сказати так і так було важко сприйняти той факт, що мати буде проти. То ж дівчина просто сіла на диван і поринула в роздуми.