2

Даніель був товстуном. Повний, не побритий, зануда. Ось таким тепер для неї тепер він виглядав. По характеру Даніель був ванільним і скидався на дівчинку. Він не знав, що таке гідність. Так, він був айтішником. Хлопець прекрасно володів компом. Він вмів писати програми, зламувати будь-які коди і сторінки. Але він був не акуратним. Абсолютно лінивим. І на додачу не гарний.

До певного часу Камілла терпіла це все, сподіваючись що він рано чи пізно зміниться. Що Даніель біля неї почне почуватися справжнім чоловіком і буде відповідно до того підтягувати себе. Але чуда не сталося. Дені що раз більше провисав на роботі. Його цікавило тільки дві речі: нові кряки, зломи ключів і пиво. От і всі його інтереси. Так тривати довго не могло. І от настав кінець.

– Знаєш, Даніель, я давно тобі хотіла сказати правду. Але ти цього чути не хотів. Ти жив собі у своїй роботі. І не більше. Мені з тобою скучно. Я втомилася від такого. І я більше не хоч продовжувати це.

– Але ж я… але ж я… – почав затинатися в трубку Дені.

Він не міг зрозуміти одного – чому? Що не так? Адже йому ж все подобалося? Його все влаштовувало. То що сталося з його світом? Чому вона пішла? Він же має гарну, високооплачувану роботу! Чого ще треба? Але відповіді знайти не міг. А може не хотів її чути? Може справа була набагато простіша? Можливо його такий розклад справ цілком влаштовував!? Можливо…

– Досить скиглити! – крикнула Камілла. – Більше мені не дзвони! Не пиши! І не шукай!

І вона перервала розмову. Перервала назавжди. Більше вони з Даніелем бачитися не будуть. Та хто б про це міг тоді знати. Ніхто. Але це буде потім.

А зараз вона була інша. Спокійна. Стомлена. Самотня. Зараз вона просто хоче побути одна.