5

                Слово. Що таке слово. Звук. Якийсь там звук. Але яка його сила. Яка його міць. Яка його велич. Хто б міг подумати. Хто б міг на це відповісти. Слово. Одне лиш слово. Але скільки воно може. Скільки всього воно творить. Якою небезпечною і водночас сильною енергією наділене воно – слово. Слово, як життєдайне джерело для одних. І грім серед ясного неба для інших. Кожне слово має цілий внутрішній світ. Воно творить дива. Воно здатне на неможливе. Воно, ніби живе, самостійне, самодостатнє. Воно здатне розтопити лід і побудувати міст над прірвою. Слово. Так, одне лиш слово. Одне лиш слово підтримки. Воно здатне підняти людину з колін. Воно творить дива. Ні, слово не просто звук. Не просто якийсь там порожній звук. Зовсім ні. Це сила. Це акт творення. Це вияв чогось більшого. Це ціла вселення, що захована в кожному слові. В кожному. Все, що було сказане має дивну, магічну силу. Силу бути здійсненим. Слово. Це благодатне джерело життя нашого духу. Нашого внутрішнього людського єства. Власне нас самих. Ось що таке слово.

               Діана сиділа на ліжку. На дворі була похмура погода. За вікном падав дощ. Дівчина ще поза вчора здала останній екзамен. Тож сьогодні почувалася вільною як птаха. Вільною. Але що таке воля? Що таке свобода? Чи знала вона що це означає? Ні. Як і більшість з нас. Всі думають, що справжня свобода криється у тимчасовій не залежності від інших. Або коли ти можеш робити все, що тільки захочеш. Але це не свобода. Це лише її ілюзія. Бо ж по суті, так ніколи не буває. Завжди знайдуться якісь правила, котрі будуть обмежувати наш простір. То що ж таке свобода? Так бажана і так далека? Яка її справжня ціна? І чому тоді мало хто є справді свобідний? А решта лише тішать себе ілюзіями, які їм вкладають в голови інші?

                 Та дівчина думала про дещо інше. Пропозиція Сашка була дуже сильна і така бажана для неї. Адже вона так про це давно мріяла. Але чи згодиться Лілька і Денис. Звісно, що сам запис на студії ще нічого не обіцяє. Але це принаймні щось аніж просто сидіти вдома. Але чи вони подумають так само як думає вона? Чи впреться хто з них. А, ще є Антон. Але той безнадійно закоханий в неї. Тож погодиться хоч на край світу пішком. В якусь мить Діана зловила себе на думці, що у неї є лілію компромат. Звісно, що є. Адже вона фотограф, хоч і любитель. Ще два роки тому, коли вони ще були однокласницями Ліля мала необережність попасти в об’єктив Діаниного «ока» у не надто адекватному вигляді. Ясна річ, що пройшло два роки. Але ж фотографії строку давності не мають. «Ні, про це не може бути й мови – раптом схаменулася дівчина – Це ж яка має бути жорстокість аби так маніпулювати людиною. Тим більше, що це лише моє бажання. І його можна абсолютно не поділяти. А шантажувати її було б жлобством!». Звісно, що було б. І дівчина навіть більше не хотіла про це думати. Але перші паростки отримати своє в будь-що уже проростали.

Цю тишу перервав стук, що долинав з низу. В двері хтось постукав. Внизу була мама. Тож можливо хтось до неї. Не за баром Діана почула чиїсь голоси. Крім маминого бути було ще Лільчин голос і когось з хлопців.

– Вона там, на горі – почулося у прихожій – Піднімайтеся туди. Так – так. Діанка, до тебе прийшли.

                 Пані Олена дуже любила дітей. І тепер, коли вона вже була на заслуженому відпочинку, могла лише їх бачити в себе дома, куди вони до неї часто приходили. Адже, дехто з батьків знаючи її, дуже хотів аби саме пані Олена підготовляла їхнє чадо до вступу чи просто підтягнула предмет. І вона надалі як могла старалася передати свої знання чим молодим, набираючим сили і знань особистостям. І діти її любили. Вони, ще будучи вчителем, ніколи ні на кого не кричала, нікого не принижувала. Але завжди старалася підтримати дитину, підказати, заінтригувати її, пробудити в ній бажання до знань. І це їй, майже, завжди вдавалося.

             Чути було як по сходах хтось піднімався. І скоро Діана побачила Лілю і Дениса. «Вони прийшли разом? – здивувалася дівчина – Та ж вони ніби не дуже друзі!». Але промовчала.

– Привіт ді – Лілія привіталася перша – Ну от ми і прийшли.

– Клас. А тепер так: ви готові поїхати в Львів?

– Ну так – промимрила дівчина.

– Чудово! – усміхнулася дівчина – Значить завтра ранком їдемо.

– А скільки це буде коштувати? – трохи боязко запитав Денис – Я знаю, що фонограми це річ не дешева. А ще якщо на нормальній студії і таке інше…

– Сашка все рішає! Не переживай. – відказала Ді – А тепер чайку! Я пішла робити чай. А ви сідай, розтягуйтеся зручніше. Побалакаємо трошки…

              Наступного ранку всі троє вже сиділи в автобусі. В Діани в кишені була адреса куди йти. Грошей дівчина мала достатньо щоб і подрузі купити білет туди і назад, звісно.

– Ді, ти ж не будеш платити за мене і туди і назад – протестувала дівчина – Це ж якось не нормально буде виглядати.

– Хіба?

– Мені буде не зручно якось навіть…

– Чому? Хіба я не твоя подружка?

– Моя!

– То в чому річ? Чи ти маєш багато зайвих грошей? Лі, я тебе в це втягнула і я маю обов’язок взяти всі витрати на себе. Це чесно і нормально.

– Але ж це якось ..ну…

– Ні, ні, ні і ще раз ні! Ти моя подруга. Все! Їдемо!

           Запис був успішним. Продюсером був молодий чоловік, років сорока п’яти. Високий,  худорлявий, лисий, з кульчиком у вусі. Модний такий собі дядько. Пісня йому дуже сподобалася. І він навіть пообіцяв «закинути» її на кілька місцевих радіостанцій, після того як зробить все як треба.