2

       Їй було двадцять два роки. Висока, струнка, з приємною зовнішністю. Смугла шкіра, довше, шовковисте чорне волосся і білосніжна усмішка. Її звали Камілла. Дівчина з темних нетрів міста Ангелів. Хто вона? І яка її роль? І що саме буде пов’язувати цю латиноамериканку із Санта-Моніки із Діаною Воловською з далекої України?

      Камілла була твердого характеру дівчиною. Вона жила як могла і любила своє життя. Вона закінчила Каліфорнійський Університет в Лос-Анджелосі. І тепер могла сміло поринати з головою у наукові відкриття. Камілла стала науковим співробітником в одному із численних музеїв. Дівчина з дитинства любила мистецтво. І тепер, коли вона отримала ступінь магістра, могла сміло вивчати творчість Рембранта, ван Гога, Дієго Рівери та інших відомих творців минулого.

        Камілла поверталася додому. Вона добряче втомилася за цілий день і просто валилася з ніг. Дівчина відчувала якусь не зрозумілу втому. Ні не фізичну. Ні. Моральну. Втома, яку не можливо було ні чим пояснити. Абсолютно нічим. Адже вона мала все. Камілла могла собі дозволити більше аніж переважна більшість її ровесниць. Та це останнім часом не приносило їй задоволення. Тай Даніель, її хлопець, теж став якийсь ніби то чужий. Її дратувала його стрижка, його одноманітні розповіді про роботу і його друзів. Їй набридли примітивні жарти Даніель. Але чому? На це відповісти вона не могла. Раптом задзвонив мобільник. Це телефонув він.

– Привіт Камілло – прозвучало в трубці – що ти сьогодні робиш у вечері?

– А це ти, Дені. А що треба?

          Дівчина знала, що він запросить її кудись піти. Але цього вона якраз і не хотіла.

– Думав, що нам варто зустрітися. Може підемо кудись?

– Ні, не сьогодні.

– Чому? Ми ж так мало бачимось з тобою. Ти постійно пропадаєш на своїй роботі. І я…

– Даніель – я сказала ні! І не ний!

– Та я і не нию – почулося бурчання в трубці – Я просто намагаюся втримати наші стосунки. Камілла, я просто..

– То пусти їх! Тебе втримувати ніхто не просить!

Це звучало грубо. Але вона абсолютно чим не переймалася. Інакше він не розуміє.

– То ти хочеш сказати, що між нами все скінчено?

– Давно!

– А як же тоді наш вікенд? Як день народження?

       На цьому терпіння Камілли закінчилося.

          Даніель був меланхоніком. Повний, не побритий, зануда. Ось таким тепер для неї тепер він виглядав. По характеру Даніель був ванільним і скидався на дівчинку. Він не знав що таке гідність. Так, він був айтішником. Хлопець прекрасно володів компом. Він вмів писати програми, зламувати будь-які коди і сторінки. Але він був не акуратним. Абсолютно лінивим. І в додачу не гарний. До певного часу Камілла терпіла це все, сподіваючись що він рано чи пізно зміниться. Що Даніель біля неї почне почуватися справжнім чоловіком і буде відповідно до того підтягувати себе. Але чуда не сталося. Дені що раз більше провисав на роботі. Його цікавило тільки дві речі: нові кряки, зломи ключів і пиво. От і всі його інтереси. Так тривати довго не могло. І от настав кінець.

– Знаєш, Даніель, я давно тобі хотіла сказати правду. Але ти цього чути не хотів. Ти жив собі у своїй роботі. І не більше. Мені з тобою скучно. Я втомилася від такого. І я більше не хоч продовжувати це.

– Але ж я… але ж я… - почав затинатися в трубку Дені. Він не міг зрозуміти одного –чому? Що не так? Адже йому ж все подобалося? Його все влаштовувало. То що сталося з його світом? Чому вона пішла? Він же має гарну роботу, високооплачувану роботу! Чого ще треба? Але відповіді знайти не міг. А може не хотів її чути? Може справа була набагато простіша? Можливо його такий розклад справ цілком влаштовував!? Можливо…

– Досить скиглити! – крикнула Камілла – більше мені не дзвони! Не пиши! І не шукай!

       І вона перервала розмову. Перервала назавжди. Більше вони з Даніелем бачитися не будуть. Та хто б про це міг тоді знати. Ніхто. Але це буде потім. А зараз вона була інша. Спокійна. Стомлена. Самотня. Зараз вона просто хоче побути одна.

…………….

        А в той же час…

           Ален-Кріс. Це ім’я звучало тепер як виклик молоді. Ім’я, котре дражнило не одне вухо. Адже ним не один батько чи мати тицяли своїх дітей, мовляв от поглянь чого добився він у свої роки а ти ледацюга сидиш лише на шиї. Але ніхто не згадував при цьому того, що у Алена батьки були при грошах. І того, що цей зоряний хлопчик просто психологічно втомлений, ущеплений, втрачений, наркозалежний хлопець. Що його батько два рази таємно возив на лікування від наркозалежності. Так, цього ніхто не знав. Для всіх він був лише зоряним хлопчиком, котрий так класно виглядав з екранів телевізорів і так гарно співав. Хоча насправді співав він уже паршиво.

        Ален сидів біля вікна. Після останньої розмови з батьками він був просто подавлений. А подавленим бути було чого. Адже його контракт із студією звукозапису було розірвано. Дейл, його батько, вирішив, що цей контракт е вигідний і розірвав його. Хоча хлопцеві він цілком підходив. Та однак його думки ніхто не питав. І це невимовно як ображало. Дейл вирішив, що його син надто популярний, щоб «за такі гроші працювати». Він ставився до цього як до бізнесу. І не більше. Йому було абсолютно байдуже на бажання сина. На його мрії. І взагалі на все, що не приносило прибутку. Тому він вирішив, що контракт не вдалий. От і все. Всі потрібні документи було вже оформлені. А Алана було лише поставлено до відома. Причому в доволі грубій формі.