Глава 2

А тим часом десь далеко, на американському континенті в сім’ї Ховардів назрівав скандал. У їхнього молодшого сина Джейкоба було знайдено наркотики. Так, просто якийсь там екстезі. І тільки й усього. Але ж це вже наркотик. Як? Як він міг? Як їхній любий Джейкоб, слухняний синочок шанованих батьків, міг так вчинити? Навіщо? Вечір не обіцяв теплої розмови. Хмари збиралися над домом. Всі були на нервах.

Дейл ще вирішував якусь свою справу в кабінеті по телефону. Він був лютий як ніколи. Це був удар по ньому. По його авторитету. По його самовпевненості. По його егоїзмі. По всьому.

Дізнатися, що твій син в шістнадцять років вживає наркоту – це страшно. Це жахливо. Це боляче. Це огидно. І от все це відкрилося сьогодні для старого Дейла.

Дружина від почутої новини втратила свідомість. Елісон була слабохарактерною жінкою. Вона ніяк не могла собі уявити такого. Це був для неї просто шок. Зараз, після кількох таблеток заспокійливого, вона лежала на дивані і дивилась кудись.

Нарешті зі свого кабінету вийшов Дейл. Він був червоний від люті. Дейл розщепив ґудзики на сорочці, скинув краватку і пошпурив її геть в куток.

– Де це мале сученя? Я не знаю що йому зараз зроблю!

– Дейле! – промимрила Еліс. – Дейле…Мені так погано.

– Ел, я викличу швидку! Де Джейкоб?

Він почав затинатися у словах.

– В себе, на горі. – байдужим голосом відповіла Ел.

І чоловік подався на гору.

Розмова з сином була вкрай складна. Дейл на повищених тонах пояснював хлопцеві його обов’язки і роль у сім’ї. Той у свою чергу теж не стояв як віслюк.

Джейкоб обвинувачував батька в тому, що він тиран і деспот в домі. Що вони разом із Аленом і Дороті, їхньою сестрою, завжди були розмінною монетою у його грі. Дейл не витерпів. Він вдарив сина.

– Шмаркач, як ти посмів до мене рота розкрити! Та я…

– Що ти? – відповів Джейкоб. – Ну, що ти?! Ти – це суцільна брехня. Ти використовуєш всіх заради одного!

– Я на вас працюю сопляки! Що би ти зараз мав? Де би ви зараз жили? Чи ти думаєш, що мені це просто так приходить! Я тяжко працюю! Аби вас забезпечити!

– Ти нічого не дав нам. Ти змусив нас почуватися ізгоями. Тобі байдуже на нас.

– Досить! А тепер так, скажи мені – де ти це взяв?

– Де взяв – там більше нема.

– Як ти мені відповідаєш! Ще раз питаю – де ти взяв цю заразу?

– В Алана! Задоволений! Чи ти думав, що ми все можемо витерпіти.

Це був удар. І тільки тепер Дейл зрозумів усю страшну картину. Він знищує своїх дітей. Ламає. Вбиває їх. Знищує їхнє майбутнє. Їхню людськість. І заради чого? Що він робить? Навіщо? Невже це та страшна правда, яку він так боявся почути!? Напевне так.

Напевне він сам є найбільшим ворогом для власних дітей. Але як? Чому? Він же завжди прагнув як найкраще. А воно он як все обертається. А головне, як бути далі? Що йому робити?