Глава 1

Діана довго чекала на цей день. Нарешті їй вдалося закінчити все як вона хотіла. Пісня була готова. Вірш наче був підібраним під музику. Слова самі лягали на ноти. Ді вперше сама написала музику. Таку важку, таку складну мелодію, яку лише могла придумати в своїй голові.

Це було щось нове. Щось захопливе. Пісня була про кохання але водночас і про зраду, про вірність і не вірність. Це було щось. Вона пройшлась з ручкою ще раз по папері. А тоді сіла читати текст:

«…і цю таємницю ми пізнати не в силі

Вона то зникала то знову верталась..»

«Сильно Лілька написала! – подумала про себе дівчина. – Яка сила слів. Який дух. Так ніби вона когось любила до втрати пульсу. А втім, це не важливо. Головне, що вона мені дала цей текст. Він просто бомбезний. Не просто там молодий талант. А ціле талантище! ».

Текст справді заворожував собою. Його хотілося перечитувати і перечитувати. Він був наскільки легким і настільки сильним водночас. На фоні цілої армії дешевих сопливостей він відрізнявся своєрідним характером, стилем, твердістю. Так, ніби це писала не дівчина а старий, проживши ціле життя мужчина.

Діана дивилась на листок з текстом і нотами наче заворожена. Вона ніяк не могла зрозуміти як це їй вдалося. Те, що вона зараз тут написала було складним музичним твором.

Це було зовсім не її рівня. Абсолютно. Вона ніяк не могла прийти до себе. Так, ніби це написав хтось інший. Але не вона. Тепер треба лише зібрати всіх разом і спробувати зіграти. Можливо що прийдеться щось змінювати. Але це вже мало хвилювало дівчину. Вона взяла телефон і набрала номер.

– Сашко, привіт! Маєш час?

– Привіт. Для тебе маю. Що треба?

– Я дається написала пісню на Лільчин вірш.

– Цікаво. Тоді давай зустрінемося десь вечором.

Олександр Добров був її одногрупником і добрий другом. Хлопець займався музикою. Їздив по різних фестивалях. Брав участь у конкурсах. Він навіть встиг уже записати кілька пісень. Але бажаного успіху не було.

Саша розумів, що рано чи пізно з чим прийдеться розпрощатися. Музика це хобі. І доки він вчиться, то може займатися нею. Але коли закінчить навчання то треба буде шукати роботу, яка б давала йому реальну зарплатню. Тож рано чи пізно він змушений буде розпрощатися з цим всім. І навіть з гуртом, який вони тепер створили.

Час, він не жде. Він біжить. Не чекає. Не затримується ні на секунду довше. І все, що було до в цю мить стає уже не важливим. Воно уже відбулося. І все. Воно стає минулим. Тим минулим, за котрим ми часто жаліємо. Минулим, за котрим плачемо. Котрого шукаємо в своїй уяві, снах, мріях. Того минулого, котрого уже ніяк не повернути.

І Саша розумів це. Його мама працювала вчителькою в музичній школі. Вона закінчила львівську консерваторію. І мала можливість залишитися там працювати. Але робота забирала весь час. Повністю поглинала. А при малій зарплатні це було не надто привабливо. Тому вона вибрала сім’ю.

Тато Сашка був теж прихильником сімейних цінностей. Він залишив кафедру і подався «на село». Тут вони разом мало по малу ростили трьох своїх дітей.

Людмила Володимирівна стала вчителем музики а Вадим Альбертович працював в школі. Спочатку вчителем фізики. А потім став заучем. Тож Саша був вихований у таких же самих цінностях.

А тим часом Діана збиралася показати Олександрові свою творчість. Дівчина ні на що особливо не розраховувала з його боку. Ні на яке там схвалення. Але принаймні показати треба. Ну їй же це сподобалося.