1

       Діана довго чекала на цей день. Нарешті їй вдалося закінчити все як вона хотіла. Пісня була готова. Вірш наче був підібраним під музику. Слова самі лягали на ноти. Ді вперше сама написала музику. Таку важку. Таку складну мелодію, яку лише могла придумати в своїй голові. Це було щось нове. Щось захопливе. Пісня була про кохання але водночас і про зраду, про вірність і не вірність. Це було щось. Вона пройшлась з ручкою ще раз по папері. А тоді сіла читати текст:

«і цю таємниця нам пізнати не в силах

Вона то зникала то знову верталась..»

      «Сильно Лілька написала – подумала про себе дівчина – Яка сила слів. Який дух. Так ніби вона когось любила до втрати пульсу. А втім, це не важливо. Головне, що вона мні дала цей текст. Він просто бомбезний. Не просто там молодий талант а талантище ».

     Текст справді заворожував собою. Його хотілося перечитувати і перечитувати. Він був наскільки легким і настільки сильним водночас. На фоні цілої армії силаботонічних сопливостей він відрізнявся своєрідним характером, стилем, твердістю. Так, ніби це писала не дівчина а старий, проживший вік мужчина.

       Діана дивилась на листок з текстом і нотами наче заворожена. Вона ніяк не могла зрозуміти як це їй вдалося. І те, що вона зараз тут написала було складним музичним твором. Це було зовсім не її рівня. Абсолютно. Вона ніяк не могла прийти до себе. Так, ніби це написав хтось інший. Але не вона. Тепер треба лише зібрати всіх разом і спробувати зіграти. Можливо що прийдеться щось змінювати. Але це вже мало хвилювало дівчину. Вона взяла телефон і набрала номер.

– Сашко, привіт! Маєш час?

– Привіт. Для тебе маю. Що треба?

– Я дається написала пісню на Лільчин вірш.

– Добре, давай десь вечором.

       Олександр Добров був її одногрупником і добрий другом. Хлопець займався музикою. Їздив по різних фестивалях, брав участь у конкурсах. Він навіть встиг уже записати кілька пісень. Але бажаного успіху не було. Саша розумів, що рано чи пізно з чим прийдеться розпрощатися. Музика це хобі. І доки він вчиться то може займатися нею. Але коли закінчить навчання то треба буде шукати роботу, яка б давала йому реальну зарплатню. Тож рано чи пізно він змушений буде розпрощатися з цим всім. І навіть з гуртом, який вони тепер створили. Адже, час, він не жде. Він біжить. Не чекає. Не затримується ні на секунду довше. І все, що було до в цю мить стає уже не важливим. Воно уже відбулося. І все. Воно стає минулим. Тим минулим, за котрим ми часто жаліємо. Минулим, за котрим плачемо. Котрого шукаємо в своїй уяві, снах, мріях. Того минулого, котрого уже ніяк не повернути.

     І Саша розумів це. Його мама працювала вчителькою в музичній школі. Вона закінчила львівську консерваторію. І мала можливість залишитися там працювати. Але робота забирала весь час. Повністю поглинала. А при малій зарплатні це було не так аж принадливо. Тому вона вибрала сім’ю. Тато Сашка був теж прихильником сімейних цінностей. Він залишив кафедру і подався «на село». Тут вони разом мало по малу ростили трьох своїх дітей. Людмила Володимирівна стала вчителем музики а Вадим Альбертович працював в школі. Спочатку вчителем фізики. А потім став заучем. Тож Саша був вихований у таких же самих цінностях.

         А Діана збиралася показати Олександрові свою творчість. Дівчина ні на що особливо не розраховувала з його боку. Ні на яке там схвалення. Але принаймні показати треба. Ну їй же це сподобалося.

……………

        А тим часом далеко, на американському континенті в сім’ї Ховардів назрівав скандал. У їхнього молодшого сина – Джейкоба були знайдені наркотики. Так, просто якийсь там екстезі. І тільки й усього. Але ж це вже наркотик. Як? Як він міг? Як їхній любий Джейкоб, слухняний синочок шанованих батьків, міг так вчинити? Навіщо?

     Вечір не обіцяв теплої розмови. Хмари збиралися над домом. Всі були на нервах. Дейл ще вирішував якусь свою справу в кабінеті по телефону. Він був лютий як ніколи. Це був удар по ньому. По його авторитету. По його самовпевненості. По його егоїзмі. По всьому. Дізнатися що твій син в шістнадцять років вживає наркоту – це страшно. Це жахливо. Це боляче. Це страшно. І от все це відкрилося сьогодні для старого Дейла. Дружина від почутої новини втратила свідомість. Елісон була слабохарактерною жінкою. Вона ніяк не могла собі уявити такого. Це був для неї страшний удар. Просто шок. Зараз, після кількох таблеток заспокійливого, вона просто лежала на дивані і дивилась кудись.

        Нарешті зі свого кабінету вийшов Дейл. Він був червоний від люті. Дейл розщепив ґудзики на сорочці, скинув краватку і пошпурив її геть в куток.

– Де це мале сученя? Я не знаю що йому зараз зроблю!

– Дейле – промимрила Еліс – Дейле…

– Мені так погано…

– Ел, я викличу швидку! Де Дджейкоб?

Він почав затинатися у словах.

– В себе, на горі – байдужим голосом відповіла Ел.

       І чоловік подався на гору.

      Розмова з сином була вкрай складна. Дейл на повищених тонах пояснював хлопцеві його роль у сім’ї і обов’язки. Той у свою чергу теж не стояв як віслюк. Джейкоб обвинувачував батька в тому, що він тиран і деспот в домі. Що вони разом із Аленом і Дороті, їхньою сестрою, завжди були розмінною монетою у його грі. Дейл не витерпів. Він вдарив сина.