6

      Він сидів один. Тиша в кімнаті наганяла страх. І не тільки страх. Відчуття були якимись роздвоєними. З одного боку йому подобалася ця тиша. А з іншого… А з іншого вона його лякала. Лякала своєю скритністю. Своєю самотністю. Своїм холодом. Холодом, який обпікав. Який хапав за серце. Який проникав у саму середину мозку і змушував боятися. Страх. Навіяний, не зрозумілий страх. Ось що дихало в цій тиші. Тиші, котрої так боявся Ален.

         Ален-Кріс Ховард – молодий, амбітний, перспективний. Цей юнак досить довго оправдовував сподівання своїх батьків, багатих бізнесменів із Північної Кароліни. Батьки, бачачи схильність свого нащадка до співу, вкладали в нього масу сил а головне грошей. Ще в ранньому дитинстві вони знайшли йому гарних вчителів, котрі займалися з малим Аланом. Потім почалися різні конкурси, виступи і так далі. Тато Алана, старий товстосум Дейл, вже бачив у своєму синові нову можливість «активного капіталовкладення», як він виражався. А простіше кажучи, він бажав одного – заробляти гарні гроші на своєму синові. Саме так. Шоу бізнес. «А чому б ні – говорив Дейл – Ти станеш відомим і популярним. А разом із тим багатим. Це твоє майбутнє. Ну і звісно, я теж матиму з того якусь користь. Ти ж мій син». От вся його філософія щодо майбутнього власної дитини.

         І от уже в свої вісімнадцять Ален-Кріс був на піку популярності. На нього працювала ціла армія «татових баранів», які забезпечували йому одну перемогу за іншому в різних шоу, забезпечували виступи і займалися його повною розкруткою. Все було прекрасно. Зображення юного Алана було на кожній афіші їхнього містечка. А ще на футболках для фанаток, які в такому випадку знаходяться і то в чи малій кількості. Що ще треба для повного щастя. Але це мало і свою темну сторону.

       Алан був дитиною тихою, чемною, скромною. Але з часом, разом із тим як росла його популярність – росла і його високомірність.

– Отже, готуйся – задоволено сказав Дейл до свого сина – скоро буде співати на вечірці. У дона Фернанделя.

– Того старого наркоторговся? – скривився Алан – Не дуже така перспектива.

– А тебе особливо ніхто і не питає. По-перше: він мій бізнес-партнер. А по-друге це ще один бонус для твоєї кар’єри. Чи ти думаєш, що як будеш скулити по барах і нічних клубах то станеш відомим і матимеш купу грошей?

– та нічого я такого не думав – пробурчав Алан – Звісно, що по клубах багато не заробиш. Але зате якось спокійніше.

– А спокою не буде. Не буде! Ніде!

– Не тобі про це казати… Ти все готовий перетворити в свій чортовий бізнес.

– Не хами шмаркач! Я даю тобі хліб в руки! Я! розумієш! Ти дєрма кусок нінащо не здатний, крім свого висклявого співу і класного вигляду для фоток. За які між іншим я плачу. Так, що у Фернандеса треба виступити і то як найкраще!

    Розмова закінчилася. Батько пішов геть, понісши разом із собою і свій товстий кошельок. А разом із тим і свій «не чистий запах грошей». Це було вже не вперше. І Алан розумів, що не востаннє. А що гріха таїти! Хто він сам по собі!? Та ніхто. Тато каже правду – він лише й вміє, що гарно виглядати на публіці і трохи співати. Але ж цього мало. Батько вклав у нього чимало грошей. І тепер справедливо чекає свого. Нічого дивного. Але й разом із тим Алан змиритися з цим не міг. Він мріяв про інше. Зовсім інше. Не таке життя. На жаль…

     Але це був лише початок.

       Шоубізнес. Заворожуюче слово. Цікаве і водночас таємниче. Притягуюче і відлякуюче водночас. Слово від котрого так пахне грошима, славою, марнотратством і смертю. Смертю. Так саме нею. Бо слідом за славою тут ступає і вона – смерть особистості, смерть свободи. Смерть, котра розтирає людину на порох і робить заручником внутрішніх страхів, ілюзій, болю. Це складно пояснити. Про це не дуже хочеться говорити. Але це є. І ті, хто це не витримує – «ідуть з життя». А не витримують рано чи пізно всі. Слава вбиває, перетворює на раба і краде у людини найцінніше – її людськість. І це є власне та смерть.

– Твій син молодець – сказав дон Фернандель до Дейла – Він таки має талант до співу. Навіть я, котрий в тому нічого не тямлю, це бачу.

– Так, дякую!

– А знаєш, Дейле, я їду на захід. Відвідаю Сан-Хосе, Лонг-Біч, Ріверсайд. Можна би було там організувати йому концерт. А чому ні!

– Ти так вважаєш?

– Звичайно. А що. Це теж гроші. Причому чисті гроші. І малий правильно зробив, що вибрав такий шлях. Можливо, якби мені в ті далекі роки хтось підштовхнув, підтримав, пояснив – сьогодні б теж співав. Ну або грав у кіно. Дейле, думаєш мені подобається моє минуле? Та ну. Це страшно. Це не правильно.

– Але ж зараз ти солідна людина. Особа. Барон.

– Так. А нагадати тобі як я до цього прийшов… Думаєш, гроші вирішують все. Ні. Ми живемо чорним життям, Дейле. І за це будемо відповідати так само по-повній. Мого друга, Майка, вбили коли йому ще не було двадцяти шести. Бенн помер від наркотиків. А Люк… Той взагалі застрелився. Не витримав цього всього. Розбої, афери, крадіжки, нелегальні трафіки…Все це приносить прибуток Дейле. Але й забирає найцінніше з того, що у тебе є.

– Так, забирає…