5

         Денис Михайловський був сином багатих батьків. Він був чемним хлопчиком. Завжди в центрі уваги. Завжди усміхнений. Завжди акуратний. Просто не дитина а золото. Батьки дали малого Дені вчитися до музичної школи на скрипку. І не прогадали. Вчителька, Жанна Альбертівна, стара як світ дама з багато столітнім стажем одразу побачила в малому пестюхові незвичайний талант. І з її легкої руки він уже котрий рік освоював всі тонкощі музики на її коханій скрипці.

       Денис і Жанна Альбертівна розуміли одне одного з пів слова. І між учителем і учнем не було жодних конфліктів з першого дня. Дені ловив на льоту ідеї свого наставника. Хлопець брав участь у всіх конкурсах будь-якого рівня. І навіть не мав наміру перечити своїй наставниці. Адже кожен другий конкурс мав якщо не перемогу то бодай друге чи третє місце точно. Денис не бачив нічого окрім скрипки. Жанна Альбертівна прищепила йому несамовиту любов до цього так ніжного інструменту. Навіть більше того – якусь маніякальність. Він ніколи не любив десь бігати, гратися чи десь просто лазити по місту. Ні. Він грав. Тільки грав, грав і грав. І це йому подобалося. Нічого поганого. Але чи це так?

….

         Сьогодні Денис повертався раніше додому. Останньої пари не було і студенти розбрелися хто куди. Хлопець йшов, як завжди, додому. Ну  куди ж іще? У нього варіантів і не було. Від коли батьки Дені переїхали в нове місто, хлопчик так і не зміг знайти собі нових друзів (або не хотів). Сім’я Пермових жила за містом у власному, шикарному будинку. Денис був єдиним сином. І вся увага звісно приділялася йому. Але яка це була увага. Батько хлопця був банкіром. Його майже не було ніколи в дома. Мама – власниця кількох кафе і двох магазинів. Теж не часто мала вільну хвилину. І тільки іноді, на великі свята, вони всі разом збиралися за вечерею. І то не завжди. Все це вони оправдовували тим, що стараються для дитини. Але чи варто було аж так? Батьки намагалися дати якомога більше. Але це не приносило чому радості ані юнакові ані їм самим. Єдиним його розрадником була музика, котра цілком поглинала хлопця.

         Що таке самотність. Стан душі, котрий нічим не можливо заповнити. Стан, котрий поглинає всеціло і змушує людину страждати. Але від чого? Адже самотність це ж відсутність інших. Хіба не так? Хіба не спокою шукає кожна людина? Хіба не тиші шукає кожен? Хіба не хоче кожна людина по бути сам на сам зі своїми думками? То чого вона боїться самоти? Чому втікає від неї? Чому намагається знайти бодай якийсь шанс її позбутися? Чому люди бояться бути одинокими? Хіба ж вони не цього хочуть?

        Одні запитання. Але відповіді на них дати ніхто не може. Або не хоче. Або боїться. Бо за цим стоїть щось вище, щось більше, щось містичніше. Набагато містичніше. Аніж просто однина.

         Він ніколи не мав нормальних відносин. Дені був самотнім як ніхто інший. Чому? Він мав усе. Батьки старалися дати йому усе з надлишком. Але ровесників відлякувало це. Він класний. Він все має. А вони на його фоні ніхто. Одна лише Ніка дружила з ним з першого класу. Всі одинадцять років вони сиділи разом за одною партою, вчили уроки і ходили на музику. Але Вероніка поступила в економічний. Її батьки туди просунули. «Звісно, що це краще аніж все життя бути якою там вчителькою музики на селі» - твердо говорила мама дівчині. Адже і сама Валентина Владиславівна була економістом. Працювала в банку. І мала не погану зарплату. І того бажала своїй донці. Сама ж пані Валентина була практичною жінкою. Вона рано вийшла заміж і народила дитину. Але її чоловік виїхав за кордон на роботу. А так і слід його остив. Ні. Він знайшовся. І все було з ним добре. Просто не міг витерпіти своєї «любої відьми».

         Та це абсолютно ніяк не засмучувало Валечку, як її називали подружки. Адже, як говорила вона: «красива, молода жінка має жити на повну. І не бігати за мужиком-козлом». Тому вона швидко знайшла собі нове «плече» і своїй донечці нового «татка». Ярослав, її нова «симпатія», був податливим чоловіком і тому вони швидко знайшли «спільну мову». Можливо не так спільну мову, як не бажання Славіка конфліктувати. Він послушно робив все що скаже Валюша. А їй цього і треба було. Саме таким вона бачила мужа.

       Ніка на відміну від матері була дещо іншого «покрою». Вона не надто прагнула копіювати свою матусю. Їй мало подобався такий спосіб «існування». Вона прагнула чогось іншого, кращого, більшого. І навіть тепер, коли вона вчила «кляті дебети», все ж знаходила час для саморозвитку, читання і вишивання. Останнім вона почала займатися ще зі школи. А що ще можна робити довгим зимовими вечорами? Звісно, можна десь ходити, лазити і шукати пригод на п’яту точку. Але Ніка була іншої думки.