4

          Одного дня до пані Олени прийшов лист. Це був лист від якогось юриста. І в ньому говорилося про її частку спадщини, згідно із заповітом померлого. З документа виходило, що пані Олена ставала дуже багатою. Маєток в Лос-Анджелосі, банківські рахунки, проценти від продажів і т.н. Згідно цього документу вона мала повне право розпоряджатися цим всім сама або ж через представника. Для цього їй потрібно було пройти ще деякі чисто формальні юридичні процедури.

        Це була можливість почати нормальне життя. Але для чого? Що їй, старшій жінці уже тепер треба? А от молодим це дасть змогу себе реалізувати. І жінка задоволена сиділа, чекаючи коли повернеться її Діанка з навчання.

        На дворі була весна. За вікном уже починало темніти. Тепер її донечка часто приходить пізно. Навчання все ж таки. Екзамени на носі. Діана закінчила коледж. Тепер вона була студенткою ВИШу. Дівчині подобалося навчання. Вона хотіла не просто закінчити ВУЗ. Але стати добрим спеціалістом. Таким як пані Олена, її мама. І це вона успішно втілювала.

        Крім навчання дівчина багато часу приділяла своєму саморозвитку. Ще зі школи вона багато читала, займалася танцями, ходила на драм гурток. А тепер ще одне захоплення – фотографії. Діана навіть пройшла курси професіонального фотографа. О, скільки всього може уловити гарне око професійного фотографа. Скільки щасливих моментів можна зберегти назавжди. Скільки людей можна тримати близько себе завдяки фотографії. Власне цим і займалася Діана. Їй подобалося шукати різні, такі не ординарні, такі неповторні миті. Або якісь особливі пейзажі.

           Фотографія. О, це так сучасне, модне і так нове слово. Слово, котре і дивує і лякає і заворожує. Фотографії бувають різними. Вони можуть зберігати портрети тих, хто далеко від нас. Або кого уже з нами давно нема. Вони можуть бути для нас німим нагадуванням минулого. Як доброго, так і поганого. Вони можуть зберігати інформацію. Вони можуть багато розказати. Можуть багато викрити. О, фотографії. Який же це дивний новий спосіб увіковічнювати себе, своє зображення, свою душу. І водночас який же це легкий спосіб для маніпуляції. Для брудних ігор. Для шантажу. Яка це дивна сила і водночас яка це пагубна річ для кожного.

         Діана вийшла з будинку. Вона нарешті закінчила свої тренування. Тепер можна повертатися додому. Сьогодні вихідний день. Але ж не для неї. Вона мусить багато вчитися, тренувати себе, заставляти. Аби досягти бажаного. А бажане справді БАЖАНЕ. І не просто якась там оцінка чи егоїстична забаганка. Ні. На кону стоїть її майбутнє. Діана закінчила добре музичну школу. І тепер вони з друзями по музиці збиралися час від часу і разом згадували все. Та Ді, не просто згадувала. Дівчина бачила в цьому щось набагато більше ніж прості посиденьки за чашкою чаю. Вона прагнула заспівати перед публікою. А не просто в квартирі своєї подружки під гітару. І вона знала що для цього треба.

           У Діани був і музичний слух і гарний високий глос. Але цього було мало. Треба було ще його виспівати, покласти, відточити. А ще – мати власну пісню. Ну чи хоч би текст. І от цього в неї не було. Але була Ліля, її подружка, котра ще з шостого класу писала щось собі в зошит. Іноді вона дозволяла Діані читати свої «мазюкі». І це було супер. В неї був талант. А ще панічний страх і не сприйняття себе. Словом, цілий мішок комплексів. Та для Діани все це нічого не означало. Є Ліля а отже і має бути «текст». І власне, зараз вона йде до неї в гості.

             Діана була дівчиною холеричною. Їй хотілося все більше і більше чогось нового зробити, спробувати, вивчити. Вона не могла сидіти на місці без роботи. І навіть тепер, коли вона була студенткою – Ді прагнула ще чогось. На відміну від багатьох своїх ровесниць, котрі заледве могли висидіти пари і бігли чимдуж до рідненького дивану. Щоб виспавшись могти потім цілу ніч двіжувати – Діана прагнула чогось добитися, побудувати своє життя. Отримати не просто диплом, не просто роботу вчителя. Але щось більше. Набагато більше. Її тягнуло кудись, у не звідність. Вона прагнула бачити щось нове. Вивчити щось так не знане. І почути не почуте.

       Молодість. Ах, солодка молодість. Гаряча, пристрасна, хвилююча. Молодість. Одне слово. А скільки асоціацій. Слово, котре змушує старших пустити сльозу при одній лише згадці. А молодь затамувати подих. Слово, котре надихає. Котре збуджує у венах кров і змушує рухатися у незвіданому напрямку. Молодість. Ах, щира, вічна, романтична пора. Пора пригод. Пора ніжності і гарячості. Пора помилок і розчарувань. Пора вічного польоту. Пора вільного подиху і відчуття свободи. Ілюзії і віри в цю ілюзію. Віри в свою значимість і космічні плани. Віри в свої так недосяжні ідеали. Бажання змінити світ. Бажання стати кращим. Ось це і є молодість… Та ні. Не така тепер молодь щоб мріяти. Щоб летіти. Щоб вірити. Ні. Не така… Інтернет поглинув всю увагу молодих очей. Прикував до себе залізними лещатами. Затиснув в своїх просторах ще так не сформовані душі і поховав у своїх лабіринтах бажання і віру молодості. Знищив, вкрав і перетворив у пустоту те, що колись було радістю.

Діана пройшла повз будинок адміністрації, перетнула невелику міську площу і звернула в провулок. Там, за зеленою стіною дикого винограду, виднівся будинок. Саме тут і жила Ліля. Двері відчинилися просто перед самим носом. І з-за них появилася сама Ліля. Не висока, миловидна брюнетка.

– О, привіт – звернулася вона до дівчини – заходи!

– Ти ніби чекала мого приходу під дверима.

– Майже – усміхнулася Ліля – я виходила винести сміття і побачила що ти уже йдеш.