2

В двері хтось подзвонив. «Це напевне Мар’яна. А вона дуже пунктуальна дівчина. Навіть прийшла швидше на цілих двадцять хвилин» – подумав Безбородько. Він підійшов до дверей.

Це справді була вона. Безбородько відкрив двері. На порозі стояла молода жінка років тридцяти, в короткому модному пальто, темних джинсах і чоботах і з довгими халявами.

– Добрий день вам пане. Чи можна пройти? – з усмішкою спитала жінка.

– Заходи, я тебе чекаю! Проходи в кімнату.

Жінка пройшла в коридор, скинула пальто і пройшла з господарем в одну із кімнат. Це була простора кімната. Хоча було видно, що тут давно не було господині.

– І ви так один живете? –  спитала Мар’яна. – І не самотньо вам?

Вона мала свої «погляди» на речі. Квартира була не погана, ділити її ні з ким не треба. Тай старий не аж такий вже й старий (якщо добре придивитися). Можливо, вона би і готова була сама згодитися на роль господині. Якщо б він запропонував. А чому б ні? Ну і що, що вона може бути його дочкою? Це не найстрашніше.

– Сумно! Не те слово… я …Я просто роздавлений… Навіть не знаю що робити.

– Співчуваю вам.

– Не треба. Я сам винен. Віриш, я сам поховав її. – він повернувся і глянув на жінку. – Розумієш сам… Я повністю винен у цьому!

– Чому ви? Ну припустимо … Але ж Радик дорослий був уже, знав що робить.

– Я боюся, що він знав хто я. І напевне зненавидів мене. Думаю, що він не хотів мене більше бачити. Я ж обманув його

– Але ж ви і витягли його. І дали майбутнє. Чого іще треба?

– Саме це і погубило його. Знаєш, я думав, що якщо витягну його з провінції – то мій син буде розвиватися, працюватиме над собою. Принаймні не буде спиватися як то є часто по маленьких містечках. Я вірив, що він буде кращим ніж я. Я повністю вів новий проект. І думав, що закордоном буде лише певний час. Хто ж сподівався, що так все обернеться.

– Ну в певній мірі він є кращим. Він актор, письменник. Що іще треба. Він багато чого досягнув.

– Так досягнув. Але ціна надто дорога.

– А як щодо Штефка Лютика. Це ж теж ваш проект? Сашко ж також загинув.

– Він був генієм. І якби не той випадок. Не той страшний поворот…

– Ви про аварію?

– Так. Я знав, що Саша підсів. Але мовчав. А що я мав казати. Всі кумири чокнуті. Наркота давала йому стимул писати. Він строчив як безумець. Під кайфом Сашко творив дива. Та була проблема. Він з дівчиною розійшовся.

– Дехто каже, що ви його підштовхнули. Ну, якби то правильніше сказати…

– Чув я то, чув. А що ти думаєш! Вона ж ніяка. Я бажав йому добра. Хто ж знав, що так все обійдеться.