3

     Час помалу втікає і залишає лишає нам згадки про колишні події чи жаль за тим що не встигли зробити. Він змінює все: наші бажання, ідеї, думки, мрії. Це єдина річ, втрата якої викликає найбільше жалю ніж за будь чим іншим. Хто би що не говорив нам, але кожна змарнована хвилина є на вагу золота. І це правда. Іноді саме ця хвилина може вирішити долю людини і цілого народу, а іноді навіть зупинити страшну ворожнечу чи катастрофу. Ось він – час.

      Вікторія сиділа в дома. Вона чекала одного дуже важливого дзвінка. Саме цей дзвінок вирішував її долю. Вона чекала і боялася почути у трубці «ні». Саме цей дзвінок міг змінити назавжди її життя. Жінка дуже сумнівалася що їй дозволять усиновити цього хлопчика. Але це був її єдиний сенс у цьому житті. Та минуле і певні проблеми зі здоров’ям спричиняли певні труднощі у цьому питанні. Вікторія знала, що в неї шанси 50/50. А поза тим ще дуже надіялася отримати цей так потрібний їй дозвіл. Кожна хвилина видавалася вічністю. Вікторія що раз то сильніше переживала. Страх почути цю відмову мало не переростав у паніку. Але вона себе стримувала. Раптом задзвонив телефон.

-вікторія? -, почулося в трубці грубий жіночий голос.

-так, це я..-, тремтячи відповіла жінка. Вона чекала уже вироку …

- ну що ж… я вас вітаю… у мене до вас позитивна відповідь. Ви зможете забрати хлопця просто зараз. Вітаю. І всього вам найкращого. Прийдете по документи завтра.

-дякую ..ва..-, плакала від радості Віка. Вона навіть не почула коли на протилежному боці поставили трубку.

         Це було для неї найрадіснішим за останні кілька років днем. Нарешті. Їй це вдалося. І тепер у неї таки буде дитина. Така довгоочікувана, так, не рідна але все ж дитина. Вона раділа, хоч і знала що це буде зовсім не легко. Та попри все це давало нову мету в її житті. Пошук того, що вона втратила завершився нарешті. Хтось би сказав для чого? комусь би така ідея видалася дурною. Але не їй. Для жінки це було найбільше щастя. Вона нарешті відчула себе бажаною, потрібною, мамою.

     Львів. Хто не був у цьому старому місті, той не відчував справжній дух української Галичини. Старовинні будівлі, собори, дорога вимощена ще за «панської Польщі» і багато іншого. Все це створює своєрідну ауру навколо цього міста. але разом із тим це велике місто нового покоління, зі своїми потребами і своєю всепоглинаючою урбаністикою. У одному із районів міста Лева жила Христина Головорецька. Вона була племінницею Радика, про котрого так і не знала. Про свого зіркового дядька вона дізнавалася лише із журналів та інтернету. Радик був для неї дядьком по маминій лінії, а саме сестриним сином її батька. Тато Христі мало відвідував свою сестру. Тай і не було часу. Він сам працював на заводі інженером, дружина економістом. Христина закінчила школу. Вона давно мріяла піти по стопах матері і стати економістом. Тепер вона була студенткою другого курсу Львівського економічного університету. Христина була дуже красивою від природи дівчиною. Біленьке личко, голубі очі, природня білявка, струнка, висока, з красивою попою і гарними грудьми. Ну просто ікона для портрета справжньої арійки. У неї завжди був вибір з хлопців. Але Христя не дуже відповідала на їхні залицяння. Вона була домашньою дитиною. А після закінчення школи готувалася до вступу. Дівчина завжди мріяла стати кращою. У школі вона була мало помітною, сірою мишкою. Але вчилася добре.

        Христя вкотре заходила в контакти. Там у групах були пости з іменем Радимира Воловськи. Дівчина пригадувала що у неї десь в райцентрі мав бути дядько з іменем Радик. Але вона ніколи не знала що він наскільки став відомим, кумиром, ідолом і бажаним для багатьох жінок і дівчат. Дивно, що багато мріяло зустрітися з ним, дехто божеволів від нього ще й зараз - а вона, племінниця навіть і не знала. Це було і образливо і якось не по собі водночас.

            Дівчина переглядала різні фото свого зіркового дядька, уривки з його інтерв’ю, різні посилання і т.н. Раптом вона натрапила на велику статтю якогось електронного журналу де говорилося що Радимир Воловські помер. Маленька, тепла, солона капля спустилася з її очей і потекла по щоці. Їй справді було шкода. Десь глибоко в середині вона жалкувала про те, що не змогла з ним познайомитися. Але на жаль було пізно. Надто пізно. Життя надто коротке щоб встигнути все. На жаль така правда. І ми нічого не здатні вдіяти супроти цього невблаганного свідка, величі і падінь сотень поколінь,  під назвою час. Саме час розставляє все на свої місця і повертає із небуття або навпаки. Та Христя ще була надто юна щоб розуміти таку серйозну життєво болючу правду. Їй шкода було що вона так ніколи і не побачить свого зіркового родича. А в тім, Христя була наївною, довірливою, відкритою наполовину дитиною. Вона просто сприймала все дуже болісно і дуже емоційно.

       Час. О, що таке час? Як швидко він відносить у минуле те, що ще вчора здавалося було вічним і актуальним. А вже сьогодні залишається лише привидом на сторінках історії, на картинах, фотографіях, записах. І хто би що не говорив, а час невблаганно несеться вперед змітаючи, наче бурхлива вода, на своїм шляху все старе. Змітає для того аби після нього прийшло щось інше, нове на зміну. Не всі, правда, з цим хочуть погодитися. Не всі це готові сприйняти. Але така правда життя. І нам варто думати про те, що завтра для нас може і не настати. І все це що було, що так збиралося по крихті може розлетітися на друзки в один момент. Все це болючі фази життя. Роздуми, філософія, факти. І вкінці кінців сувора реальність. Так, реальність. Але не тоді, коли тобі вісімнадцять. Коли ти молода, красива, сповнена сили й енергії людина.