1

        Олена Кирилівна сиділа нині дома. Вона залишила роботу після смерті сина. Тепер вона була повноцінний пенсіонер. Тай навіщо було працювати. Грошей їй вистачило б на безбідне життя ще на довгі роки. Самотня, стара, виснажена вона втратила свою єдину надію, свого синочка котрого так берегла і любила. Тепер же залишилося лише чекати і проводити остаток років в самотності і німій тишині. Щоправда, це було не все. Олена Вікторівна любила дітей. Відколи Радик пішов з дому у світ, вона старалася якось надолужити втрачене. Пані Олена частенько відвідувала заклади з дітьми, а особливо з дітьми без батьків. Одного разу прийшовши в інтернат, вона побачила новеньку дівчинку. Та була дуже розгублена. Дитині було на вигляд років зо п’ять. Худенька, бідно одягнена, перестрашена. Вона дивилася на всіх зляканими очима. Від однієї із виховательок пані Олена дізналася що дівчинку звати Діана і що вона потрапила сюди щойно. Батька у дитини не було а мати, чи радше те що було подібне до неї, давно залишила свою донечку на хвору маму а сама подалася шукати насолоди від життя. Стара не довго жила, тому і після смерті фактично не залишилося нікого хто би міг доглянути дитину.

         Від того часу Олена Кирилівна часто навідувалася до маленької . Дівчинка їй дуже подобалася. Але про те щоб удочерити мови не йшло. Хоч як жінка любила свою нову «доню» та все ж не наважувалася зробити такий крок. Тай на роботі її подруги відмовляли мовляв, для чого тобі на старість такі клопоти, хіба тобі мало дітей на уроках. Тай хто знає що потім виросте з тої дитини. Однак, через кілька років таких вагань Олена Кирилівна все ж зробила свій вибір. Вона удочерила Діану. На той час дівчинці було уже майже одинадцять років. Та вона майже від першого дня знайомства називала Олену мамою.

       Сама Діана була від природи красивою дівчиною. У свої п'ятнадцять вона була стрункою блондинкою, з яскраво вираженими жіночими формами. Молоде, налите тіло. Молоді, гарні, пружні груди, красиве, ангельське личко, тендітний вигляд і голубі очі. Але Радик жодним рухом не подавав ніякого знаку уваги в сторону дівчини. Але як би там не було а тепер, коли Радика не стало Діана залишилася єдиною надією і опорою старої Олени Кирилівни. Саме вона а не її рідний син підтримала останню коли померла баба Параска. Саме вона була в той час, коли пані Олена була занедужала і навіть потрапила до лікарні. Саме Діана сиділа днями і ночами біля ліжка не своєї але так рідної мами. А де був тоді Радик? Де він був? Так, він пересилав досить пристойні суми на лікування для матері. І це безумовно багато означало. Але все ж він того всього до кінця не знав. Він майже ніколи не питав маму як вона, чи здорова, не питав її як справи. Він був постійно зайнятим. Зайнятим погонею, але погонею за чим? Він як шахматний король бігав по дошці життя. І в кінці кінців він мав своє, зовсім інше життя.

      Годинник невблаганно показував як стікає час. Секунда за секундою переростали у хвилини, а ті в години, а години у дні, місяці, роки. Годинник стояв на столі і кожної секунди стрілка рухалася невблаганно вперед. Олена Кирилівна сиділа одна. Діана пішла до школи. Цього року вона закінчувала одинадцятий клас. Вона дуже добре вчиться, ходить в музичну школу на піаніно, працює з репетиторами. А крім того, кожну вільну хвилину сідає біля Олени Кирилівни і слухає її спогади, підтримує як рідна дитина.

       Діана ніколи не претендувала на статус дочки, на якусь спадщину, на якісь матеріальні спадки. Вона вже була не маленька і добре розуміла хто вона така і хто насправді є Олена Кирилівна. Але та ставилася до неї як до своєї рідної. З часом називати почала дочкою, хоча було зрозуміло, що це обман. Діана знала і про Аню, і про те що та чекає дитину від Радика.

        Олена Кирилівна тепер мала багато вільного часу. Вона могла спокійно спати цілий ранок. Та пані Олена найбільше любила щось читати. Вона як вчитель мала обов’язок цікавитися, читати, розвиватися. Але тепер можна було про це уже забути. Та для колишнього педагога було все на оборот. У Радиковій кімнаті було повно різних книжок. Більшість цих книг були просто художніми творами. Серед романів вона знайшла відомий всім «Фауст». Стара книжка про вченого що продав душу дияволу заради амбіцій. Твір був дуже цікавим. Він десь переплітався із життям самого Радика. Як би це дивно не звучало, проте чомусь саме ця думка обвивалася мов змія в голові пані Олени. Але чому? Невже її любий Радик справді був проклятим? Та ні. Напевне що ні. В це було не реально повірити. Але деякі моменти були дуже цікавими. Вони були ніби писані з його життя. І це заставляло іноді пані Олену трохи нервувати. Дивно це якось все звучало. Але ж і її Радик постійно чогось шукав. Але от чого. заради чого все те було?

      А на дворі була дощова, явно не українська, зима. Похмура погода. Дощ. Холод. Десь у хаті задзвонив телефон. Це напевне були хтось із подруг. Жінка підійшла до телефону і взяла трубку.

– Алло

– Добрий день пані Олено – почувся а трубці молодий жіночий голос – Мене звати Мар’яна. Я журналістка. Зараз пишу статтю про одну людину. І я би хотіла з вами поговорити.

– Ну так, звісно.

– Я би хотіла де що більше дізнатися про Володимира Сергійовича Безбородька. Я пишу про нього статтю…

Жінку наче струмом ударило. Це ім’я їй було знайоме давно. Але нічого доброго воно їй не говорило.