14 глава

Я сиділа поруч із Крістіаном, коли він обернувся. На шиї хлопця залишився лише тонкий червоний шрам — усе, що нагадувало про величезну рану, яка ще недавно могла забрати його життя.

Аланіта підвелася на ноги й, похитнувшись, вхопилася за Корнія, котрий саме підійшов до нас. Хлопець одразу підхопив Мавку на руки й, ніжно притискаючи до себе, поніс до виходу з печери.

Малайя стояв біля тіла мертвого Тіберія, також повернувшись до людської подоби. Він дивився на нього порожнім, застиглим поглядом, ніби досі не міг усвідомити, що все закінчилося.

Я тремтячою рукою погладила Кріса по обличчю, намагаючись переконатися, що він справді живий. Хлопець здавався мені надто блідим. Він ледь помітно посміхнувся й спробував поворухнутися.

Рана на шиї, яку залікувала Аланіта, була невеликою, але смертельною. Натомість рана на нозі Крістіана виявилася значно глибшою й затягувалася повільно.

Малайя подивився на мене, підійшов і простягнув долоню, допомагаючи підвестися. Потім підтримав Крістіана. Ми всі повільно рушили за Корнієм до виходу з печери.

Я дивилася вслід хлопцеві й ніяк не могла збагнути:

Невже все справді закінчилося?

Ми вийшли на галявину. Над лісом згущувалися сутінки, а між деревами повільно розповзалися густі тіні. Під «брамою» лежали тіла двох берсерків і трьох перевертнів.

Матвій і Таурус сиділи на траві. Поруч із ними нерухомо лежав Олександр.

Моє серце завмерло.

Таурус зі скорботою в погляді подивився на мене, а потім опустив голову. Матвій підвівся на ноги й, хитаючись, пішов назустріч.

— Ні… ні… ні… ні… — повторювала я, задихаючись.

У голові паморочилося. Тіло не слухалося. Я намагалася сісти просто на землю, бо ноги більше не тримали мене. Хотілося впасти горілиць і кричати. Кричати так голосно, щоб цей біль нарешті вирвався назовні.

Але Матвій міцно тримав мене за плечі й ніжно гладив по голові.

— Мені дуже шкода, дитинко…

Сліз не було.

З горла виривалися лише хрипкі звуки, схожі на виття пораненої тварини. Безсилля охопило все тіло, і я почала повільно осідати на землю. Матвій послабив обійми, дозволяючи мені сісти на траву.

Я схопила Крістіана за руку й міцно стиснула її у своїй долоні, ніби боялася втратити й його. Він мовчки гладив мене по голові, прибираючи з чола розтріпане волосся.

Малайя підійшов до Тауруса, поклав руки на закривавлені плечі діда й тихо промовив:

— Він мертвий.

— Я повинен побачити його тіло.

Вожак Ліканів ще раз подивився на Олександра. Потім, важко підвівшись на ноги, кульгаючи, попрямував до печери.

Його тіло було вкрите кров’ю та глибокими ранами, які вже починали повільно затягуватися.

— Аланіті потрібна вода Тихої Заводі… Вона дуже слабка, — тихо сказав Корній, дивлячись на Малайю.

Він досі тримав Мавку на руках.

Малайя ніби прокинувся від заціпеніння. Він швидко подолав відстань між собою й Корнієм, а потім, ніжно подивившись на жінку, тремтячою рукою прибрав пасмо сріблястого волосся з її чола.

— Ти зможеш відкрити «браму»? Саме ту, що веде до Земель Заводі? — запитав він, лагідно погладивши долонею обличчя матері.

Корній кивнув.

Малайя простягнув руку, ніби хотів торкнутися рани на плечі хлопця, але, зустрівшись із ним поглядом, важко зітхнув і відразу опустив її.

Я сиділа поруч із тілом Олександра, поклавши його голову собі на коліна, й повільно гладила долонею довге сиве волосся.

Тіло дідуся було вкрите безліччю ран від пазурів тварюк, чиї тіла тепер лежали біля «брами». Кров уже починала застигати на його одязі.

Сльози безупинно текли моїми щоками. Дихати було важко. У грудях боліло так, ніби хтось вирвав із мене частину душі й залишив усередині порожнечу.

Матвій і Крістіан стояли поруч, але я майже не помічала їх.

Щось змінювалося в мені.

Уперше в житті я відчула досі незнайоме почуття — люту, всепоглинаючу ненависть.

І тепер починала розуміти, чому дідусь так відчайдушно намагався захистити мене. Чому Матвій так боявся втратити Корнія. Чому Малайя докладав стільки зусиль, аби оберігати його.

Немає нічого страшнішого, ніж дивитися на бездиханне тіло рідної людини й усвідомлювати, що ти вже нічого не можеш змінити.

Вона мертва.

Її більше немає.

І тепер тобі доведеться навчитися жити без неї.

— Мені потрібно до Александруса, — сказала Аланіта.

Вона дивилася своїми великими сірими очима на Корнія, який усе ще тримав її на руках.

Хлопець обережно поставив Мавку на ноги й, похитнувшись, схопився за плече. Глибока рана від кігтів берсерка досі кровоточила.

Малайя підійшов до нього й, не дивлячись Воронові в очі, розірвав його футболку, а потім перев’язав поранене плече.

Аланіта повільно підійшла й зупинилася поруч із Матвієм.

Я з надією подивилася на неї, долонею витираючи сльози з обличчя й до крові закусивши нижню губу.

Можливо…

Можливо, вона зможе…

— Дитинко… — тихо промовила Мавка. — Я можу залікувати навіть смертельні рани, але…

Вона опустила погляд на Олександра.

— Мені не під силу повернути мертвого з Долини Забуття.

Сльози тієї ж миті теплими струмочками потекли по щоках.

— Я навіть не встигла попрощатися… — задихаючись від сліз, ледве вимовила я.

— Я дам тобі таку можливість. Обіцяю, — із сумом у голосі промовила Мавка й усміхнулася. Її усмішка була сповнена туги й болю.

Я розгублено подивилася на Аланіту, а потім перевела погляд на Матвія. Він мовчки кивнув, ніби промовляючи: «Дозволь їй».

— Корнеліусе, чи не міг би ти відчинити браму? — Аланіта озирнулася через плече, а тоді звернулася до Матвія.

— Думаю, він хотів би, щоб це зробив саме ти, — додала вона, поглядом вказуючи на Олександра.

Матвій підійшов і обережно підняв тіло Олександра на руки. На мить озирнувся на мене, а тоді неспішно попрямував до брами, яку вже відчиняв Корній.

Малайя обережно підхопив мене під плечі й поставив на ноги. Я відразу обхопила його руками та притулилася обличчям до грудей, ховаючись у його обіймах.