4 глава

Зустрічатися з Малайєю у ванній кімнаті вже ставало звичкою — майже щоденним ранковим ритуалом. Він чистив зуби, а я, ставши поруч, хлюпнула в обличчя холодною водою.

— Доброго ранку.

— А він справді добрий? — хлопець підняв брову й усміхнувся.

Я вкотре впіймала себе на думці, яка ж у нього гарна усмішка.

— Вони такі світло-сірі... Ніколи не бачила такого кольору очей. Це дуже красиво.

Малайя на мить розгубився. Чи мені лише здалося? Зніяковіння зовсім йому не пасувало.

— Якби я не знав про існування Крістіана, то подумав би, що ти зі мною фліртуєш.

— Ми з Крістіаном дружимо з восьми років. — Я видавила зубну пасту на щітку й підморгнула йому.

— Чому?

Я усміхнулася.

— Тому,що ми друзі.

Судячи з виразу його обличчя, відповідь аж ніяк не задовольнила.

— Він ставиться до мене як до сестри, — пояснила я.

— А ти до нього?

Я мовчки нахилилася над раковиною й почала чистити зуби. Обговорювати свої почуття до найкращого друга зовсім не хотілося. І справа була не в тому, з ким саме про це говорити. Чомусь я майже беззастережно довіряла Малайї. Але навіть йому поки не була готова зізнатися, що давно закохана в Майкса.

Із кімнати долинув звук вібрації телефону.

— Зможеш після занять підвезти мене до «Cherry Coffee»? — поспішила я змінити тему.

— Ви більше не тусуєтеся з твоїм другом? — прополоскавши рот, із ледь помітною усмішкою запитав Малайя.

— У нього тренування, а мені треба поговорити з Матвієм...

Я завмерла.

— Тобто... з Кайлебом, — швидко виправилася й ніяково усміхнулася.

— Якщо тебе не лякає швидка їзда — без проблем.

Або він справді не звернув уваги на мою обмовку, або майстерно зробив вигляд, що нічого не почув.

— Чому саме мотоцикл? — запитала я, спостерігаючи, як він закидає білизну до пральної машини.

— Адреналін.

Закривши дверцята, Малайя обрав потрібний режим прання, підморгнув мені й вийшов із ванної.

Я прийняла душ, висушила й уклала волосся, після чого повернулася до своєї кімнати. На екрані телефона, що лежав на приліжковій тумбі, світився пропущений виклик від Гейлі.

Відчинивши шафу, я, як завжди, недовго думала над вибором одягу. Це ніколи не було моєю проблемою: зазвичай я вдягала першу річ, яка впадала в око. Сьогодні нею став подовжений темно-сірий светр. Залишалося лише знайти теплі лосини — надворі дощило.

А ось із сумками все було значно складніше. Це була моя маленька слабкість. У мене їх безліч: різних кольорів, розмірів і фасонів. Та найчастіше я носила сірий шопер. Він був неймовірно зручним, якби не один недолік — стрази, якими його оздобили, постійно чіплялися за одяг і залишали затяжки.

Поверх светра я накинула шкіряну куртку, оцінила свій вигляд у дзеркалі й спустилася до вітальні.

— Привіт.

Зайшовши на кухню, я привіталася з дідусем.

Олександр у відповідь лише махнув рукою й усміхнувся. Він саме доїдав шматок торта, тоді як решта лежала на тарілці посеред столу.

— Солодке на сніданок? — запитала я, поцілувавши його в щоку.

Дідусь винувато розвів руками.

Малайя, одягнений у чорний спортивний костюм і джинсову куртку, стояв, спершись плечем об холодильник, і неспішно пив із великого горнятка. Чомусь я була майже впевнена, що це кава.

— Ти не снідатимеш? — почувся голос дідуся, коли я вже переступила поріг.

Я озирнулася через плече, кивнула в бік вхідних дверей і всміхнулася.

— Крістіан уже під'їхав. Перекушу в шкільному кафетерії.

Майкс і справді саме зупинився біля нашого будинку. Але причина була не лише в цьому. На підсвідомому рівні я намагалася уникати дідуся. Не тому, що мені було некомфортно поруч із ним. Просто мені потрібен був час, аби розібратися у власних почуттях.

Після обіду дощ припинився. Важкі грозові хмари розійшлися, поступившись місцем легким сірим хмаркам, а сонце дедалі частіше визирало крізь них. Помітно потеплішало.

Я сиділа в бібліотеці разом із Гейлі та Моллі, бездумно перегортала конспект із біології й думала про майбутню розмову з Матвієм. Що більше я про неї думала, то сильніше мене охоплювала паніка.

Уявіть: вам сімнадцять. Ви живете звичайним життям, ходите до школи, плануєте вступ до коледжу, навіть приблизно уявляєте своє майбутнє. І раптом дізнаєтеся, що все, у що ви вірили, — неправда.

Виявляється, ви не та, ким себе вважали всі ці роки. Ви — створіння з паралельного світу. У вас є дідусь, дядьки, Молах - старший рідний брат, який, до всього іншого, усім цим керує.

Навіть подумки це звучало настільки неймовірно, що я починала сумніватися у власному здоровому глузді. Дуже не хотілося стати першою божевільною представницею свого роду.

Хоча... треба припинити називати себе «створінням». Це вже навіть не смішно.

— А ти що скажеш, Ві? — голос Гейлі вирвав мене з роздумів.

Схоже, нічого дивного, що я вже хвилин сорок абсолютно не слухала їх із Моллі. Наскільки я зрозуміла, вони весь цей час обговорювали сукні, які хотіли вдягнути на вечірку.

Чому люди приділяють стільки уваги одягу?

...І це питаю я — людина, яка здатна пів години вибирати, яку сумку сьогодні взяти до школи.

— Що саме ти запитала? — Я відклала конспект убік і, підперши долонею підборіддя, подивилася на білявку, що сиділа навпроти.

— Ти знову мене не слухала... — Гейлі надула губи й ображено задерла підборіддя.

— Можливо, тому що ви говорите про якусь дурницю?

На такі маніпуляції я не піддавалася. Ніколи. Краще сказати те, що думаєш, ніж удавати милу дівчинку, яка боїться зачепити почуття своєї надто вразливої подруги.

— Вибір сукні для вечірки — це важливо, Ві! Дуже важливо! — обурилася Моллі, переводячи погляд із мене на Гейлі й назад.

— Справді? — я скептично підняла брову.

Хіба що сліпий не почув би сарказму в моєму голосі.

Моллі невдоволено фиркнула, дістала з рожевої сумки маленьке дзеркальце й заходилася поправляти макіяж.