2 глава

- Ти весь вечір витріщалася на нього, - сказав Крістіан, заводячи позашляховик.

- Не перебільшуй, - зітхнула я, помахавши на прощання Кайлебу, який вийшов нас провести.

Мені так і не вистачило сміливості заговорити з Корнієм. Я налаштовувалася на цю розмову весь день, але в останній момент відступила. Мені конче потрібно було дізнатися, що означає татуювання на його шиї. І те, що в Олександра було таке саме, не давало спокою. Звичайний збіг чи щось значно більше?

- Корі й справді має незвичайну зовнішність. Світла шкіра, темне волосся, зелені очі... Досить рідкісне поєднання, - задумливо промовила я, пристібаючи ремінь безпеки й відкидаючись на спинку сидіння.

Крістіан закотив очі.

- Ві, просто скажи, що хлопець тобі сподобався. І щодо очей... Я не сліпий. Теж помітив, що вони майже такого самого відтінку, як у тебе.

Я глянула на нього з-під вій. Він уперто дивився в дзеркало заднього виду, ніби навмисне уникаючи мого погляду.

- І відколи ти стала поціновувачкою рідкісної чоловічої краси? - запитав він за мить, ледь прокашлявшись.

- Із сьогоднішнього вечора, - незворушно відповіла я, знизавши плечима. - І взагалі, я думала, що Корній тобі сподобався. На мою думку, він милий.

Крістіан усміхнувся й підморгнув.

- Знаєш, це як коли в молодшої сестри з'являється хлопець. Ти автоматично його недолюблюєш, щойно дізнаєшся про його існування.

- Чудово. Дід-соціопат із нахилами тирана, найкращий друг із синдромом старшого брата... Може, після випуску мені не варто морочитися з коледжем, а одразу податися до монастиря благочестивих дівчат? - видихнула я, заплющила очі й сповзла в кріслі, влаштовуючись напівлежачи.

Крістіан голосно розсміявся.

Хоча нічого особливо смішного я не сказала.

Попри свою замкнутість і любов до таємниць, Олександр ніколи не намагався мене обмежувати. Я носила те, що мені подобалося, слухала музику, яку любила, годинами гуляла з друзями. Єдине, що його цікавило, - чи поруч Крістіан.

Втім, навіть із ним дідусь не прагнув зблизитися. Їхнє спілкування зазвичай зводилося до короткого рукостискання й кількох звичних запитань:

- Машину вже навчився водити?

Або:

- За кермо напідпитку ж не сідаєш?

Я мимоволі усміхнулася, уявивши його реакцію, якби одного дня повідомила, що в мене з'явився хлопець, який не вміє водити автомобіль і вже має затримання за керування у нетверезому стані.

Після такого жарти про монастир уже навряд чи здалися б комусь смішними.
- Ти точно вирішила щодо коледжу мистецтв у Портленді? - голос Крістіана вкотре вирвав мене з роздумів.

- Так. У них хороша програма дистанційного навчання. А чому питаєш? - я подивилася на нього. Він мав якийсь стомлений вигляд.

- Та так... Не заморочуйся.

Я лише заплющила очі.

Рішення вступати до коледжу мистецтв було продиктоване не любов'ю до творчості, а здоровим глуздом. За всі роки життя в Кемдені я жодного разу не чула від Олександра навіть натяку на можливий переїзд. Не могло бути й мови про те, щоб я поїхала навчатися в інше місто, а він залишився тут. Саме тому я обрала дистанційну програму.

Щоправда, якщо врахувати, що від мистецтва я була так само далека, як від польотів у космос, то гадки не мала, чим займатимуся протягом наступних чотирьох років.

- До завтра.

Позашляховик Крістіана плавно зупинився біля під'їзної доріжки.

- Добраніч, - усміхнулася я й легко поцілувала його в щоку.

Вийшовши з машини, я помахала Крісу на прощання. Біля будинку, поруч із дідусевим позашляховиком, стояв припаркований мотоцикл.

Гість.

- Дідусю, я вдома! - гукнула я, відчиняючи двері.

- Ми тут, - почувся голос Олександра з вітальні.

Я пройшла коридором і зазирнула до кімнати. Дідусь сидів у своєму звичному кріслі біля вікна. На дивані, спиною до мене, розташувався незнайомий хлопець. Неважко було здогадатися, що це і є Малайя.

- Добрий вечір, - привіталася я, зупинившись у дверях.

Хлопець озирнувся через плече й ледь помітно всміхнувся.

- Уже, швидше, добраніч.

Я мимоволі глянула на годинник. Було трохи за північ.

- Малайя, - представився він, уважно оглянувши мене з ніг до голови.

- Віквея. Можна просто Ві.

Я усміхнулася й підійшла до дідуся.

- Якби ти попередив, що сьогодні буде знайомство, я повернулася б раніше й приготувала вечерю, - тихо прошепотіла я, поцілувавши його в щоку.

- Не хотів порушувати твої особисті кордони. До того ж Малайя відтепер житиме з нами, тож у тебе ще буде вдосталь можливостей похизуватися своїми кулінарними талантами.

Житиме з нами?

Цікаво.

Добре, що ти спершу обговорив це зі мною, а не просто поставив перед фактом. І після цього ще згадуєш про особисті кордони.

Звісно, вся ця блискуча промова пролунала лише в моїй голові. Вголос я не сказала нічого, лише мовчки кивнула.

Що це сьогодні за вечір такий?

Спочатку Корній - хлопець із зовнішністю героя фентезійного роману. Тепер Малайя.

Вони взагалі справжні?

Високий, худорлявий, але підтягнутий. Темне коротко підстрижене волосся. Правильні риси обличчя. І очі...

Ні, це точно контактні лінзи.

Я ніколи не бачила настільки світлих сірих очей. Вони нагадували ранковий туман над лісом. У поєднанні з густими чорними віями й темними бровами це виглядало майже нереально.

- Було б добре, якби ти допомогла Малайї освоїтися, познайомила його зі своїми друзями, показала, чим тут живе молодь. А він, зі свого боку, наглядав би за тобою, - сказав дідусь, багатозначно кивнувши в бік піци та ролів.

Наче промовляв: «Пригощайся.»

- Ми з Крісом уже вечеряли в Cherry Coffee.

Я обійняла Олександра за плечі й удавано серйозно прокашлялася.

- Дідусю, скажи чесно... Ти все-таки наркоторговець? Чи, може, тобі погрожує якийсь мафіозний синдикат, і тому ти найняв мені охоронця?

Олександр повільно підняв брови, відклав палички й промокнув губи серветкою.