Глава1

Той, заради кого Древні відкрили браму,
повинен охороняти її, поки живий його дух.

Наслєдіє Мунала

День, який почався зі слів дідуся:
- Нам потрібно поговорити.
Точно не мав шансів увійти до списку тих, про які потім кажуть: «Це був один із найкращих днів у моєму житті». І сьогоднішній не став винятком.
- І тобі доброго ранку, - посміхнулася я, неспішно заходячи до кухні.
Я сіла за стіл, Олександр саме стояв біля кавоварки й дивився на неї так, ніби перед ним було восьме диво світу.
- Як люди, які винайшли це, - він тицьнув пальцем у машину, що саме варила йому каву, - телескоп, смартфони, супутники й ще тисячу геніальних речей, можуть проживати настільки безглузді й позбавлені будь якого сенсу життя?
При цьому він навіть не подивився на мене. Здавалося, питання було адресоване самій кавоварці.
Я лише зітхнула.
- О, то сьогодні один із «тих» днів?
На столі вже чекала чашка чаю. Олександр, мабуть, заварив його незадовго до того, як я спустилася.
Я ніколи не могла пити надто гарячі напої, тому, як завжди, долила трохи холодної води з глечика, що стояв поруч із цукорницею.
Поки чай охолоджувався, я уважно розглядала дідуся.
Він саме зробив ковток своєї чорної кави без цукру.
«Мені здається... чи він посивів ще більше?»
Мій погляд ковзнув його довгим, абсолютно сивим волоссям.
Скільки себе пам'ятаю, раніше він завжди заплітав косу. Якщо бути точною, косу заплітала йому я. Тепер же він просто збирав волосся в недбалий пучок на маківці однією з моїх численних гумок. І, мушу визнати, виглядало це напрочуд стильно.
Бачили колись у Pinterest фотографії чоловіків за п'ятдесят із довгим волоссям, густою бородою й татуюваннями? От саме такий шістдесятитрирічний чоловік стояв зараз переді мною.
Про його волосся ми ніколи не говорили.
Як і про татуювання, що вкривали майже все його тіло.
Це була одна з тих тем, які між нами існували за мовчазною домовленістю: не обговорювати ніколи й ні за яких обставин. І, до речі, таких тем у нашій родині було значно більше, ніж хотілося б.
- Дідусю, то про що ти хотів поговорити?
Я мимохіть глянула на старовинний дерев'яний годинник над дверима. Стрілки, схожі на вороняче пір'я, показували дев'яту двадцять чотири.
За шість хвилин мав приїхати Крістіан.
Олександр нарешті повернувся до мене.
Його погляд був дивним.
Порожнім.
Наче він дивився крізь мене.
- Віквеє, мені потрібно буде познайомити тебе з однією людиною.
Для такої звичайної фрази його голос звучав надто серйозно.
У дідуся іноді траплялися «дивні» дні. Він ставав мовчазним, замисленим, трохи різкішим, ніж зазвичай.
Але сьогодні все було інакше.
Наче його думки перебували дуже далеко.
Він легенько струснув головою, ніби намагався відігнати щось невидиме.
- Його звати Малайя. Він онук мого давнього друга.
- Добре.
Я зробила ковток чаю.
«Ніколи не звикну до цієї гіркоти...»
Тим часом Олександр уважно розглядав власну чашку, ніби бачив її вперше.
Хоча це було його улюблене горнятко.
Мій подарунок на минулий День батька.
Біла керамічна чашка ручної роботи з квітами лаванди.
Дідусь любив лаванду.
Казав, що це єдині квіти, запах яких не викликає в нього алергії.
- Поки що це все, що я можу тобі сказати.
Він допив каву одним ковтком і поставив порожню чашку на стіл.
Я лише мовчки кивнула.
За сімнадцять років життя поруч із Олександром я навчилася не ставити зайвих запитань.
Не одразу.
Але зрештою зрозуміла: це єдиний спосіб жити з людиною, яка говорить лише тоді, коли сама цього хоче.
Якщо він не бажає щось пояснювати - пояснень не буде.
Якщо не хоче щось обговорювати - ця тема просто перестає існувати.
Так було завжди.
І, мабуть, так буде завжди.
Можливо, це й називається повагою до людини, яка тебе виростила.
Іноді любов проявляється не лише у словах, а й у здатності прийняти чужі правила, навіть якщо вони здаються дивними.
- Люблю тебе, - усміхнулася я.
Посмішка вийшла якоюсь неприродною.
Дідусь трохи примружив свої темно-карі очі й ледь підняв брови.
- І я тебе, Віквеє.
Я знала.
Знала це стільки, скільки пам'ятала себе.
Його любов ніколи не була гучною чи показовою.
Вона була схожа на повітря.
Її не можна побачити чи торкнутися, але без неї неможливо жити.
Вона проявлялася у відчутті абсолютної безпеки.
У впевненості, що мене не засудять.
У простій фразі, яку він повторював усе моє життя:
«Не хвилюйся. Дідусь усе владнає.»
Поруч із ним я завжди знала одну просту істину:
мене люблять не за успіхи, не за слухняність і не за правильні рішення.
Мене люблять просто тому, що я - це я.
Я почала складати брудний посуд у посудомийну машину.
- Я й сам міг це зробити, - озвався Олександр.
- Міг би.
Я поцілувала його в щоку, взяла сумку зі спинки стільця й швидко рушила до виходу, залишивши дідуся наодинці з кавоваркою, чашкою і, мабуть, думками, які не давали йому спокою.

- Могла б уже й звикнути до цього за стільки років. Він просто така людина. -
Крістіан усміхнувся, трохи зменшив швидкість і плавно повернув кермо. Позашляховик звернув на вузьку об'їзну дорогу, що пролягала крізь густий ліс. Після дощу вона перетворювалася на суцільне болото, і проїхати нею було майже неможливо. Але сьогодні стояла суха, ясна погода, тож цей маршрут дозволяв виграти щонайменше п'ятнадцять хвилин.
- Якби я не знала, наскільки заможні твої батьки, то подумала б, що мій дідусь платить тобі за те, щоб ти завжди ставав на його бік.
- Я не завжди на його боці.
- Завжди, - заперечила я, впевнено кивнувши.
Я демонстративно відвернулася до вікна.
Крістіан лише усміхнувся. Не сказавши ні слова, відкрив бардачок, дістав невеликий пакунок і простягнув мені.
Цукерки.
Він чудово знав, чим можна швидко підкупити мою вразливу дівочу душу.
- Ну, фанатію я від Олександра. Що тут такого? Він справді класний.
Я мовчки кивнула. Це мало означати приблизно таке:
«Авжеж класний. Хто ж сперечається?»
Розгорнувши пакунок, я почала перебирати кольорові глазуровані драже, вибираючи лише жовті.
Лимонні - найсмачніші.
Якщо вже бути чесною, Крістіан мав рацію.
Мій дідусь справді був незвичайною людиною.
Освічений настільки, що з ним можна було однаково захоплено обговорювати як сюжет нового фантастичного фільму чи спецефекти, так і теорії походження людства. Щоправда, щодо останнього в нього була власна версія: людей, мовляв, привезли на Землю істоти значно розвиненішої цивілізації, залишили виживати й... забули додати інструкцію з користування планетою.
І що найдивніше - після години розмови з ним ця теорія вже не здавалася такою безглуздою.
Попри свою любов до самотності, Олександр мав чудове почуття гумору. Досить несподівана риса для людини, яка жартувала, що має алергію не лише на всі квіти, окрім лаванди, а й на будь-які джерела шуму: людей, телевізори, газонокосарки й загалом усе, що здатне видавати хоч якісь звуки.
Коли я була маленькою, ми часто влаштовували «вечори розваг».
Я вдягалася в костюм чергової диснеївської принцеси, ми прикрашали старий дуб у дворі різнокольоровими ліхтариками, запасалися величезною кількістю солодощів і до пізньої ночі дивилися мультфільми або старі пригодницькі фільми.
Минали роки.
Я перестала перевдягатися в принцесу.
Зате до наших вечорів дедалі частіше приєднувалися Крістіан і Майло.
Телефон у кишені Крістіанової куртки коротко завібрував.
Він пригальмував, дістав смартфон, швидко прочитав повідомлення й невдоволено видихнув.
- У тата сьогодні ввечері складна операція. Каже, швидше за все, залишиться в лікарні до ранку, щоб поспостерігати за пацієнтом.
- А Офелія ще на семінарі в Портленді?
- Так.
Він сумно всміхнувся.
- Іноді мені здається, що я син не двох лікарів, а двох секретних агентів. Їх майже ніколи немає вдома. Комп'ютери завжди під паролями, постійні відрядження, нічні зміни, конференції... А мої вечори найчастіше проходять у компанії десятирічного лабрадора й вечері, розігрітої в мікрохвильовці.
Я співчутливо посміхнулася.
- Ти ж розумієш, кому все це розповідаєш?
-Дівчині, яка живе з дідусем-відлюдником на околиці міста, у будинку посеред лісу. У дівчини спальня зі сріблястими шпалерами в рожеві квіточки, а її дідусь кілька разів на місяць загадково зникає серед ночі й категорично відмовляється пояснювати, куди саме їздить.
Я засміялася.
- Саме так.
- А ще ця дівчина досі не знає, звідки беруться гроші на великий будинок, позашляховик, антикварні меблі, бібліотеку, якій могла б позаздрити половина університетів, і всі ті дорогі подарунки, які вона отримує щороку.
Я задумливо примружилася.
- Кріс... як думаєш, може, він усе-таки кілер?
Крістіан голосно пирхнув.
- Твій дід не кілер, Віквеє.
- Добре. Мафіозі?
Він театрально закотив очі.
- Ми вже обговорювали це разів сто.
- Сто один - теж непогане число.
- Я все ще вважаю, що справа у великій спадщині.
- А я все ще вважаю, що ця версія надто нудна.
За вікном мелькав густий ліс.
Я знову відвернулася до скла.
Можливо, Крістіан мав рацію.
Але пояснення про спадщину здавалося мені надто простим для людини, яка все життя була суцільною загадкою.
- Може, ще раз його запитаєш?
Я тихо засміялася.
- Два тижні тому вже пробувала.Безрезультатно.
У цьому плані Олександр був непохитний.
Якось, багато років тому, коли я вперше запитала, чому живу з ним, а не з батьками, він відповів лише:
«Мій син і його дружина загинули в автокатастрофі. Ти була зовсім маленькою й нічого не пам'ятаєш. Цього достатньо, Віквеє. Ми більше не повертатимемося до цієї теми».
Я тоді слухняно кивнула.
Принаймні зробила вигляд.
Насправді ж саме того дня в мене народилися десятки нових запитань.
Чому в будинку немає жодної фотографії моїх батьків?
Чому немає майже жодних сімейних світлин узагалі?
У будинку Крістіана на полиці стояли чотири величезні фотоальбоми. Його мама могла годинами розповідати історії, пов'язані з кожною світлиною.
Наш сімейний альбом був набагато скромнішим.
У ньому були лише мої фотографії.
Від дитячого садка до сьогодні.
Самого Олександра майже не було.
Він завжди казав, що не любить фотографуватися.
А мені так хотілося хоча б раз побачити його молодим.
Ще однією загадкою залишався чай із розторопші, який я мусила пити щоранку й щовечора.
За словами дідуся, у мене від народження слабкий імунітет, а цей напій допомагає організму.
Одного разу я вирішила самостійно пошукати інформацію.
Виявилося, що розторопша корисна для печінки, судин, травної системи та ще з десятка різних органів.
Про зміцнення імунітету там згадувалося значно менше.
Я тоді лише подумала, що, мабуть, дідусь знає якийсь особливий рецепт.
Хотіла розпитати його.
А потім згадала, як закінчуються всі мої спроби отримати відповіді.
І передумала.
Колись я часто через це злилася.
Ми навіть сварилися.
Мені хотілося знати правду.
Йому - щоб я перестала її шукати.
З часом я навчилася жити з тим, що деякі двері в нашому домі назавжди залишаться зачиненими.
Сьогоднішня розмова про Малайю лише вкотре це підтвердила.
- Батько просив завтра вранці відвезти Майло до ветеринара. Мій хлопчик потроху починає здавати, - голос Крістіана пролунав зовсім поруч.