Розділ 12. "Шалений поцілунок"

Ілай.

   Мен.

    МИ НА МІСЦІ. Їхали до будиночку ми майже в тиші. Лише кілька фраз,.. кілька жартів,.. заїхали до кафе,.. знову кілька фраз, і от я відчиняю двері авто та допомагаю Саммер. Коли вона опиняється прямісінько біля мене, одразу відходить, наче боїться, що я перекину її через плече і понесу до будинку, а там і до спальні. Звичайно, мені цього хотілося б, але вона по-перше повинна мені довіряти, а з цим у нас якийсь напряг. Принаймні мені так здається. Але… не все так фігово, - вона тут - отже, все-таки, може хоч трохи довіряти. Ми посеред лісу. Тут ні душі. Ми одні. 

   — Вау! 

   Я дивлюсь туди куди і Саммер, і усміхаюсь. Старий, маленький будиночок захований у лісі. Позаду нього є невеличке озеро, мої батьки часто катались на байдарках, човнах та парусній яхті. Звісно тут вони катались лише на човні. 

   — Пішли. — Беру Саммер за руку і веду до будинку. Оливкового кольору фарба фасаду зливається з фарбами навколишнього середовища. Саммер стискає мою руку, і я крадькома усміхаюсь цій маленькій перемозі. 

   — Як часто твої батьки тут бувають?

   — Раз на два місяці. Це приблизно… 

   — А ти коли тут востаннє був?

   — Десь пів року назад.

   — Давно.

   Ми зупиняємося біля дверей, я мушу відпустити руку Саммер, щоб дістати з кишені ключі. Дістаю і відчиняю двері. Пропускаю її в середину і одразу входжу за нею. Зачиняю спиною двері і вмикаю світло. Саммер роздивляється довкола, але не проходить далі коридору. 

   — Проходь. Почувайся, як вдома. — Кажу я і вказую у бік кухні. Ми йдемо туди, і я ставлю пакет з нашими покупками на невеличкий столик посеред кухні. 

   — Так затишно. І так ретро… — Саммер усміхається і запитує. — Тут є електрика? 

   — Так. Але нам потрібно дещо інше. 

   — Що? — З цікавістю запитує вона і чекає на мою відповідь, покушуючи губу.

   Я б теж її вкусив,.. пройшовся язиком і до божевілля натхненно почав цілувати ці повні губи.

   — На задньому дворі є місце для вогнища…

   Я не встиг договорити, як Саммер радісно запищала.

   — Зефір! От чому печиво та зефір!

   Я дивився на її сяюче обличчя і сам мимоволі усміхався.

   — Саме так. Є бажання?

   — Ще й яке! Пішли?

   — Так. 

   Ми дістаємо все з пакетів і йдемо на задній двір. Виходимо, кладемо все на столик для пікніку, і я шукаю все для багаття поруч з невеличким сараєм. Повертаю голову і задивляюсь на те, як Саммер гріється під сонцем. Вона вдихає на повні груди і видихає… Її груди здіймаються, і моя фантазія робить так, що я хочу поправити пах. 

   — Гарно. 

   Я дивлюсь на неї і тихо кажу. 

   — Дуже гарно. 

   Підходжу до місця для багаття і починаю розкладати дрова. Саммер тим часом дістає печиво та зефір. Я підіймаю голову доверху і розумію, що на наш пікнік вирішили завітати хмари. Саммер бачить, як я дивлюсь на небо і теж підіймає голову. 

   — Гадаєш буде дощ? 

   — Можливо. 

   — І що нам робити?

   — А що ми можемо? — Риторично запитую і знизую плечима. — Поїхати зараз до котеджів, - це погана ідея. Залишимось тут. Якщо обійдеться без дощу, через півгодини поїдемо. Підходить?

   — Напевно… підходить. — Тільки Саммер це промовляє, як в цю саму мить на нас стіною пускається дощ. Вона пищить, збирає все зі столу, я їй допомагаю, і ми зі сміхом біжимо до будинку. Заховавшись всередині, дивимося на дворик, а потім одне на одного і усміхаємося. — На небі не було жодної хмаринки… це ти все підлаштував. — Сміючись, каже вона.

   — Звичайно все це я. — Підіймаю брову і продовжую. — Домовився з природою, щоб ми залишились тут.

   Хоча ці слова жарт, я все-таки дякую дощу, що він на моєму боці. 

   — Підстава. — Саммер проходить до вітальні, розкладає на столику наші наїдки і сідає на диван. — І що ж тепер? Як ми доберемося до котеджів?

   — Ти так бажаєш втекти? — Сідаю навпроти неї і дивлюсь в дивовижні блакитні очі.

   Саммер ніяковіє і хитає головою.

   — Ні, ну що ти. Просто…

   — Звикла бути в своєму будинку та ліжечку. 

   — Саме так. 

   Я хитаю головою і запитую. 

   — А ти хіба не ночувала в свого хлопця? Ти взагалі їздила до нього у Нью-Йорк? 

   Саммер ковтає, і прокашлюючись, відповідає.

   — Звичайно. 

   — Доросла дівчинка. — Сміюсь я і бачу, як Саммер починає сердитись. Не туди завела наша розмова. — Вибач. — Саммер різко встає і я за нею. — Саммер…

   — Де наше вино?..

   Після її запитання мене попустило. Я боявся, що вона намилилась тікати.

   — Дощ приніс прохолоду… можна розпалити камін і посмажити зефірки… Як тобі така ідея? — Я бачу, як її губи розтягуються в усмішці і вона хитає головою. 

   — Ідея чудова. — Стримано говорить вона, але очі видають її. Веселі іскорки в блакитних очах змушують моє серце робити тисячу ударів за секунду. — Я принесу все, що ми накупили. 

   — Чудова ідея. 

   — Супер!

   Саммер йде до кухні, а я берусь за розведення каміна. Це не займає багато часу, тому вже за десять хвилин ми відкриваємо пляшечку вина, я дістаю келихи з невеличкого буфету і ми сідаємо на диван. Саммер підтягує ноги під себе. Босі пальчики,.. коротка сукня,.. її неймовірна усмішка - вибивають з мене дихання. Ковтаю і промовляю.

   — За дощ.

   Саммер сміється і перепитує.

   — За дощ?

   — Так.

   — Чому?

   — Тому що мені більше пощастило ніж твоєму хлопцеві. 

   Саммер червоніє, але погляду не забирає. 

   — Я ще не сп'яніла… тому коментувати нічого не буду.

   — А що коли трохи сп'янієш, що тоді? Можеш полізти до мене з поцілунками?

   — Ти помітив, як часто я кажу тобі - "Розмріявся".