Глава 11. "Дорога до будиночку"

Саммер.

   Мен.

    Я СЕРДИТА! Сердита на Ілая, що він повівся, як… як… Ревнивий хлопець. Але ж він сам думає, що у мене реально хтось є. Ну, звичайно - бо ж я сама і набрехала. Але якщо він думає, що у мене хтось є - тоді чому поводиться саме так? Він реально поводився дивно. Так не гарно повівся вдруге з Едвардом, що мене це збісило. Хоча… якщо подумати, мені летить те, що Ілай так поводиться. 

   Сьогоднішній інцидент на моїй кухні… Його рука в моєму волосі,.. гаряче дихання на моїх губах,.. розмови про цілунки… Моєю шкірою пробігла хвиля насолоди лише від спогадів про ті миті. Я ковтаю і розумію, куди ведуть ці всі думки. Тому швидко даю собі прочуханки і беруся за кекси, які маю приготувати для міського кафе. 

   ДВІ ГОДИНИ я готувала та розкладала кекси по коробкам. Потім доблиску натерла кухню і готова була вийти з будинку, як почула стукіт у скляні двері на веранді. Здогадуючись хто це, моє серце забилося частіше. Розумію, що поводжусь, як п'ятнадцятирічне дівчисько і намагаюсь заспокоїтись, але не виходить. Чому? Тому що дивлячись на Ілая, який стоїть за дверима у сорочці з розстібнутими гудзиками, я намагаюсь тепер не лише серце заспокоїти, але і полум'я унизу. 

   Ковтаю. Ставлю коробки з кексами на стіл і крокую до дверей. Дивлюсь на Ілая, він складає долоні разом і благає відчинити. Я хитаю головою. Він випинає губу і нахиляє голову. Я хитаю головою знову, але починаю сміятись з того, як він тихо скавулить. Як тепер можна не відчинити?!

   Відчиняю, і з бризом влітає у мій дім аромат Ілая. Я мимоволі вдихаю його аромат і на кілька секунд затамовую подих. Тихо видихаю і нахиляю голову на бік, коли Ілай спирається об одвірок.

   — Чи є у мене надія бути прощеним?

   — Ти не мав права.

   — Знаю, але у мене вирвалось. Тим паче - це ж правда. У тебе ж є хлопець?

   Я знову мушу збрехати. Та йоханий!

   — Звісно є. Але про такі речі я сама маю розповідати людям, якщо взагалі захочу розповідати. 

   — Так. Ти права. Більше такого не повториться.

   — Обіцяєш?

   — Обіцяю. — Каже Ілай і на мить заплющує очі і вдихає наповні груди. Дивиться на мене… видихає і запитує. — Що за божественний аромат?

   Я червонію.

   — Кекси. Маю їх зараз відвести до міста. 

   — Мені можна приєднатися? 

   Я не очікувала такого, але рада, що він захотів поїхати зі мною. Тримаюсь щоб не запищати і стримано відповідаю.

   — Якщо є таке бажання - тоді звісно.

   — Супер! Це коробки, які потрібно відвезти? — Він вказує головою у бік столу, і не очікуючи на відповідь, підходить до столу і підіймає коробки з кексами. 

   — Так. Давай допоможу.

   — Відчиняй двері. Заводь авто і поїхали. Але є одна умова… — Його очі блищать і я думаю про те, що він знову скаже щось про поцілунки. Все моє тіло поколює від хвилювання та збудження. 

   — І яка ж умова? 

   — Даси хоч один кекс?

   Розчарування на моєму обличчі бачать навіть позаземні істоти з космосу і до того ж без телескопа. 

   — Еее… можливо.

   — Я можу і іншу плату взяти. — Ілай нахиляється, і я відчуваю жар його тіла. 

   Ой! Ой! Ой! Я як той кекс з начинкою… розділиш його і начинка потече.

   — Розмріявся. 

   — Все може бути, Золотко. — Він проходить повз мене і повторює,.. нахабно повторює. — Все може бути. 

   Коли ми опиняємося в авто, а коробки на задньому сидінні, я попереджаю Ілая. 

   — Мені ще потрібно в магазин заскочити.

   — Без проблем. Я повністю в твоєму розпорядженні. — Ми зустрічаємося поглядами і я червонію. Я відчуваю, як вкриваюсь фарбою навіть в тих місцях, які не видно під одягом. 

   Я заводжу двигун, і ми рушаємо довгою дорогою до міста. От тобі і справжній полудень в Мен. Ранішня прохолода розвіялась з приходом дня і в машині просто спека. Ми з Ілаєм одночасно відкриваємо вікна в моєму невеличкому, старенькому авто, і вітерець вдаряє в салон. Ми в унісон задоволено видихаємо.

   Попереду дорога, з лівої та правої руки ліс,.. ліс і ще раз ліс. Мені подобається, що місто від мене так далеко. Цікаво - Ілай вже звик до того, що і я? До такого собі затишку, подалі від людей та метушні? 

   — Ти вже звик?

   — До чого? 

   Я повертаю голову у бік і зустрічаюсь з ним очима. Він застібує сорочку, але дивиться на мене. Навіщо? Навіщо? Краще б роздягнувся! Задивляюсь, він усміхається, і я повернувши голову, дивлюсь на дорогу.

   — До відлюдькуватого способу життя? Ми все-таки далеко від міста.

   — Не сказав би, що ми далеко від міста… Знаю я одне місце - де точно можна відчути себе наче на безлюдному острові. — Каже Ілай і додає. — Відповідь на твоє питання - так, я звик. Тим паче поруч зі мною живе мила сусідка.

   Я знову червонію.

   — А я думала, що зіпсувала тобі всі плани. — Дивлюсь знову на Ілая і усміхаюсь.

   — Зовсім ні. Можливо я твої зіпсував?

   — Чому ти так вирішив?

   — Ну у тебе хлопець і все-таке… Я то вільний хлопець і можу робити все що забажаю. 

   — Як я і казала - ми сучасні люди. 

   Ілай забирає рукою волосся і нахиляє голову. Дивиться на мене так, що ноги тремтять. Якщо б стояла - то вже б впала. В цьому маленькому авто простір здається зменшився у тричі, коли він так близько і його очі сканують мене.

   — От і добре.

   — Що добре?

   — Що він в тебе не ревнивий.

   — Ааа… так, звісно. 

   — Якщо все так просто у вас… гадаю ти не будеш проти декуди заїхати?

   Я не розумію про що він конкретно говорить, тому запитую.

   — Куди? 

   — В насправді безлюдкувате місце. 

   Я не люблю настільки безлюдкуватих місць, де б не можна було знайти когось, якщо потрібна буде допомога. Я вже була в такій ситуації. Згадуючи ту ніч,… на моїй шкірі виступив холодний піт і я важко… дуже важко задихала. Я аж підскочила, коли рука Ілая торкнулась моєї.