Розділ 10. "Сніданок на узбережжі"

Ілай.

   Мен.

   Я ПРИЙНЯВ ДУШ після того, як прийшов з пробіжки. Сьогодні я встав раніше, щоб встигнути все підготувати до запланованої прогулянки узбережжям. Сподіваюсь, Саммер ще не поснідала, бо я дещо приготував. 

   Сонце лише зараз почало прокидатись над бухтою, тож у нас є ще кілька годин перед тим, як воно зашкварить на повну. 

   Я одягнув шорти та білу футболку, подивився на себе у дзеркало і поправив долонею волосся назад. Воно ще мокре після душу і неслухняно падає на чоло, але я з ним довго не грався, бо на мене чекає виконання плану. Тож, я швидко побризкав на себе одеколоном і поспішив до кухні. Узявши термос з кавою, яку ще зробив до того, як пішов у ванну та поклав його до кошика зі сніданком. 

   Одягнувши сандалі, я схопив кошика та плед, який знайшов у тітчиній шафі, і відчинивши розсувні двері на веранді, пустив ранок до будинку. Сонце лагідно торкалось шкіри, і я одразу згадав про веснянки Саммер, які б зараз світились немов зірочки під променями сонця. Серце зробило сальто від згадки про дівчину-літо, і я усміхнувся.

  Спустившись сходинками до узбережжя, я знайшов місце під скелею, де і постелив плед, та залишивши на ній кошик, поспішив до котеджу моєї сусідки. Піднявшись сходинками до її веранди, я встав за скляними дверима і задивився. Саммер на кухні в коротких, сірих піжамних шортиках та білому топі починає діставати каву. Ні! Ні! Яка кава?! Це не за моїм планом! Я хотів продовжити дивитись на неї, але мені треба було зупинити її, тож довелось постукати по склу кісточкою пальця. 

   Саммер аж підскочила і через це впустила банку з кавою. Я не хотів її налякати. Чому вона завжди така наполохана?.. 

   Я знизаю плечима і вибачаюсь через двері, а вона не відриває руки від грудей. Важко дихає, але за мить усміхається мені, хоча я бачу, що в її очах і досі залишається переляк. Я теж усміхаюсь, і вона крокує до дверей. Відчиняє їх і ми дивимося одне одному у вічі.

   — Доброго ранку, Золотко. Я не хотів тебе налякати, вибач. — Кажу я і не витримую, щоб не торкнутись її волосся, яке впало на плечі. Я повільно забираю його назад і вона припиняє дихати так само, як і я. Хочу її поцілувати, але ковтаю, і забираючи руку, додаю. — Прогулянка узбережжям - ти не забула?

   Вона ніяковіє і забирає волосся назад, дивлячись на мене.

   — Доброго ранку, Ілай. Ні, не забула. — Вона дивиться у що одягнена і пищить, обтягуючи топ донизу, який не хоче тягнутись. — Вибач… я лише нещодавно прокинулась.

   — Мене все влаштовує. І до речі - нема чого приховувати, я тебе бачив голою. Забула?

   — Хіба ти даси таке забути?! — Червоніє ще більше, і задкуючи назад, от-от і вдариться головою об стіну. Я роблю крок і підставляю долоню, і от ми як завжди на небезпечній відстані одне від одного. І я просто втрачаю розум, коли губи Саммер так близько, і я відчуваю аромат її тіла. — Ілаю… — Тихо шепоче вона, і я знову ковтаю. 

   — Саммер…

   — Еее… я б хотіла одягнутись… і… — Ми так і стоїмо, - хіба що моя рука ще глибше пірнула в її рудувато-золоте волосся. Я нависаю над нею, вона сперлась об стіну і дивиться на мене, задерши голову. Ці очі… ці розтулені губи… Вона кусає нижню губу, і я знову голосно ковтаю. 

   — Прогулянка…

   — Що? 

   Важке дихання підіймає її груди, і я намагаюсь фокусуватись то на її губах,… то на очах,… але ж так важко коли хочеться спіймати поглядом все і особливо груди.

   — Кажу, що ми… — Облизую губи і підіймаю погляд. Дивлюсь їй у вічі.

   — Збирались на… — Додає вона.

   — Прогулянку… — Облизую губи і нахиляюсь ще нижче до неї.

   — Точно… — Саммер голосно ковтає.

   — Ага…

   Я стискаю легенько її волосся, і Саммер зітхає та на мить заплющує очі. Вона, що знущається? Я можу перекинути її через плече, понести до спальні і "зацілувати" так, - що нам потрібен буде душ… і там теж можна "зацілувати" її поповній. Але… вона вже дивиться на мене своїми розгубленими очима, а я згадую, що у неї є хтось там… недолугий. Але чому ж не згадала про це вона? 

   Забираю руку. Відходжу і прочищаю горло, а говорити так і не можу.

   — Я піду… одягнусь. — Порушує першою тишу вона, і я згадую, що забув дихати.

   — Так, звісно. — Вона ховається в коридорі позаду себе, а я запускаючи пальці у своє волосся і збуджено проводжу кілька разів поспіль. Потім долонями проводжу по обличчю і розумію, що не можу себе контролювати біля неї. 

   Доки я кіпішую у власній голові, Саммер повертається в короткій, літній сукні у квіточку. Зверху короткий жовтий жакетик. Йоханий! Знущалово якесь! Я б на сніданок з'їв її - кілька разів. 

   — Я готова. Можемо йти. 

   Якщо я звичайно зможу йти… то підемо. Як кажуть танцюристу щось муляє - так і мені. 

   — Тоді - пішли, поки сонце ще низько. — Я пропускаю Саммер вперед і дивлюсь на те, як гарно рухаються її стегна в легкій білій сукні у різнокольорову квіточку. Вона зробила високий хвіст, який їй дуже личить і який мені кортить накрутити на руку. Саммер одягає босоніжки і виходить на веранду, а я ковтаючи слину, виходжу за нею. — Як твоя нога?

   — Як ти і радив, - я випила "Адвіл" і дала нозі трохи відпочити. І сьогодні вже краще. — Каже через плече. 

   — Радий чути. 

   Саммер усміхається мило та безтурботно, і веснянки наче весело стрибають на її щічках. 

   Задивився. 

   Ми спускаємося сходами до узбережжя, і я вказую у бік води. Ми рухаємося вздовж берега, вчора саме тут ми бігали. 

   — Ммм… — Саммер вдихає і видихає. Повертається до мене і усміхається. — Ще так свіжо… такий приємний бриз. 

   — Так. — Я дивлюсь перед собою, коли запитую її. — Що там твій хлопець?

   Бачу боковим зором, як Саммер дивується моєму запитанню. Торкається подушечками пальців пісколюба, який густо росте вздовж кількох метрів і відповідає.