Глава 9. "Пальчики оближеш"

Ілай.

   Мен.

   САММЕР ВІДКУШУЄ шматок реберця і тихенько стогне від задоволення. 

   — Я все чув. — Усміхаюсь переможно і цим самим дражню її. 

   — Добре, добре! Це нереально смачно! — Каже вона і облизує великий, а потім вказівний пальці. Кров відлила з мозку в інше місце… кудись нижче,... Кудись дуже низько. Мені потрібно тверезо мислити, але якщо вона повторить це - мозок буде в накауті, а дещо інше буде готове вистрілити прямою наводкою. Вона знову облизує палець і до цього всього ще й стогне від насолоди. Йоханий! — Можеш собою пишатись! Реберця дивовижні. Гадала, ти лише вечірки умієш влаштовувати. Але, ти мене дійсно здивував.

   Я дивлюсь на неї і стискаю під столом свій пах. Ця дівчина чіпляє мене. Ці розсіяні скупчення веснянок нагадують зірочки,… повні губи, змушують дивитись на них і мріяти про поцілунок. Та йоханий! Про що це я?! У неї є хлопець. Ми на деякий час уклали угоду про примирення. Тож, не варто собі навіть думати про те, щоб скуштувати ЛІТО* по повній. 

   — В мені багато талантів. — Кажу я, а думаю про те, що один із "талантів" я б із задоволенням їй продемонстрував, але тут нам зась. — Але зараз не про це.

   — А про що? — Вона дивиться на мене своїми блакитними, як небо очима і відкладає на тарілку реберце. Витирає руки серветкою, і доки я уявляю свій приз, вона робить кілька ковтків вина. 

   — Ти обіцяла приз за "пальчики оближеш". — Кажу я і бачу, як вона вкривається фарбою. 

   — Я нічого тобі не обіцяла, Ілаю. Ні-чо-гі-сі-нь-ко! — Хитає головою і сміється… Сміється через ніяковіння. 

   Я хапаю її стілець за поручні і зі скрипучим звуком по дерев'яній підлозі веранди - притягую її до себе. Саммер часто дихає і з шоком дивиться на мене. Я підіймаю руку і торкаюсь її підборіддя пальцями. Дивимося одне одному у вічі, і я невимовно дико хочу її поцілувати. Проте, добре пам'ятаю, що у неї є якийсь недолугий пацик. Недолугий через те, що залишає таку, як вона на такий довгий час поряд з таким сусідом, як я.

   — А як же цілунок? — Таким чином я кидаю їй виклик. В моїх думках вона дозволяє себе поцілувати і не так, як в нас це вже було, а з диким голодом, який я бачу в її очах. Якщо вона дозволить, я скористаюсь всіма прийомами, які знаю і які не знаю, щоб вибити з її голови того недолугого. 

   — Я тобі цього не обіцяла. — Каже вона, але сама суперечить своїм словам, нахиляючись ближче до мене. — Не забувай, - у мене є хлопець.

   Нафіга?! Нафіга вона зіпсувала таку мить, де між нами така напруга. Її тільки дурний не помітить. 

   — Я не забув про твого хлопця, а ти? — Запитую і усміхаюсь, не відводячи від неї погляду. 

   — Як ти смієш?!.. 

   Я натискаю на її губи. Відчуваю, як вона тремтить і розумію, що не можу продовжувати, бо не хочу зіпсувати те, що розпочалося сьогодні. Відсторонююсь і відсовую її стілець разом з нею від себе. 

   — Приблизно ось так. — Нахабно відповідаю, щоб не дати їй зрозуміти, що я і сам не розумію - "як я смію?" і "про що я взагалі думаю?". 

   — Ти нахаба. І ти самовпевнений…

   — Красень. 

   Вона дивиться на мене в притул, хитає головою і починає сміятись. Я усміхаюсь, дивлячись на неї і не розумію геть нічого. Саммер сміється. Саммер не скаженіє. І дещо я, все-таки, розумію - між нами щось є. 

   — Шибайголова. Ось, що я мала на увазі. — Її очі і досі блищать від нещодавнього сміху, і я дивлюсь на неї, забуваючи, що довкола взагалі щось існує окрім неї. Зловивши себе на цій думці, я рвучко встаю і ошелешую її та себе. — Що таке? Ти чого встав?

   — Згадав, що не приніс кетчуп. В тебе він є? — Що я мелю, мені і самому не ясно. 

   Саммер широко розкрила очі і з подивом дивиться на мене.

   — Звичайно. В холодильнику.

   — Можна?

   — Так. 

   — Я зараз.

   Я заходжу до будинку через розсувні двері і якнайшвидше намагаюсь зникнути в кухні. Те, що я починаю відчувати біля Саммер лякає мене. У неї є хлопець. Це перше. А що ж друге?.. Я не той. Ось - що друге. В моєму минулому… тай в сьогоденні є такі речі, про які я і сам хочу забути, але не вийде. Не маю бажання псувати Саммер якимсь чином життя. Гадаю її хлопець - дуже милий, правильний… такий який їй дійсно підходить. Фігня! Що може дати їй той "милий"... "правильний" хлопець? Бляха! Він може дати їй спокій. Напевно їй це і потрібно - раз вона тут. І хоча я знаю, що той… інший може дати їй той самий спокій - я можу дати їй більше. Значно більше. Але… 

   — Що з тобою? 

   Голос Саммер вивів мене з роздумів, і я обернувшись до неї, хитнув головою та стиснув губи.

   — Задумався. — Чесно сказав я.

   — Про кетчуп? 

   Її усмішка тепла та мила знову подарована моїй персоні. Мені так ніхто не усміхався. Ці веснянки мені спокою не дають… хочу лежачи з нею в ліжку, перерахувати їх всіх. Одна за одною… цілуючи ці повні губи. Йопт! Я здається влип!

   — Про дещо інше… значно інше… — Ковтаю і прочищаю горло, бо мій голос геть осів.

   — Ну… гадаю - це "інше" мене не стосується… Тож бери кетчуп і йдемо їсти найсмачніші реберця, які я куштувала за своє життя. — Вона відкриває холодильник, дістає кетчуп і на ходу закриваючи його, усміхається та йде повз мене на веранду.

   О, Саммер… знала б ти, те, про що я думаю стосується саме тебе - ти б очманіла. Бо я - то точно!

   Виходжу за нею на веранду. Саммер увімкнула ліхтарики, біля яких одразу закружляти світлячки. Сутінки потроху змінювались на зіркову ніч і цим самим додавали нашій пізній вечері романтики. Я ніколи не був романтиком і навіть не знаю, як це робиться, але мені хотілося б сидіти ось так до світанку… поруч з Саммер, яка бореться з кришечкою від кетчупу. Я простягаю руку і забираю в неї з рук пачечку, і відкриваю непіддатливу кришечку. Передаю назад, і вона дякує з усмішкою, до якої я починаю звикати.