Розділ 2 "Я тебе знаю"

Саммер.

   Мен.

   СТОЮ НА ВЕРАНДІ з величезною чашкою чорної кави, яка повинна допомогти мені полюбити цей день. День ні в чому не винен, що мої сусіди невгамовні спарювальники. Я не спала до ранку. І я зла через це. Я зла на тих, кому до одного місця спокій інших. Але ж є грані дозволеного, а це аж ніяк не схоже на пристойну поведінку. До того ж, як я зрозуміла - це не його дружина. Навряд чи дружина йде о п'ятій ранку після четвертого раунду. Тож… мій новий сусід - це буде моя персональна мігрень. Я зазвичай не роблю поспішних рішень і нікого не люблю засуджувати, але ж є таке слово, як припущення. Так от - моє припущення - він гульвіса.

   От пощастило! 

   Сьогодні вранці є вітерець і це моє спасіння. Моє волосся трохи пухнастіше ніж завжди, волога в повітрі та бриз, але мені це не заважає насолоджуватися сонцем, яке щойно привіталось зі мною, цілуючи мене у щічки. Перші промені пробивались крізь крони дерев, які стояли тут десятиріччями. Шум води змішувалася з тріпотінням листя, і я на мить заплющила очі. 

   Вдихаю на повні груди свіже повітря і повільно видихаю. Відкриваю очі. Роблю ковток кави і думаю про те, як продовжити знайомство з новим сусідом, якому я не дуже рада. Можливо ми зможемо жити неподалік одне від одного і не зустрічатись обличчям до обличчя? Навряд. Але ж помріяти ніхто не забороняє. 

   Цікаво, скільки йому років і звідки він тут узявся? Я не чула від місцевих, що хтось придбав цей будинок. Зазвичай всі новини можна дізнатись у місті, але вочевидь не на цей раз. Таке інкогніто… Така таємничість… Цікаво, хто він такий? Але хоч і цікаво, але не настільки, щоб піти з яблуневим пирогом і постукати в двері. 

   Допиваю каву і заходжу до будинку, двері не зачиняю. Кортить якомога більше запустити свіжого повітря до кухні, в якій я сьогодні маю спекти сотню кексів. Швидко мию чашку, ставлю її у шафу і обертаюсь щоб узяти потрібні миски, але в цю мить зустрічаюсь сірими очима під чорними віями і починаю верещати. Хлопець, який підпирав плечем одвірок, швидко заговорив, наближаючись до мене.

  — Вибач! Вибач! Я не хотів тебе налякати! Я той самий новий сусід з будинку навпроти. — Скоромовкою мовив він, щоб одразу все пояснити. Кричати я припинила, але від переляку я почала тремтіти, як желе, по якому ляснули. — Пробач… я… реально не хотів налякати тебе. 

   — Але налякав. — Нарешті до мене повернувся голос. — Чому не постукав, як нормальні люди? Чому просто стояв і дивився? 

   Його очі помітно усміхнулись мені, і я зрозуміла, що він розглядав мене, коли я мила чашку. Можливо він впізнав мене? 

   — Якщо бути чесним, - я розглядав тебе. 

   — Завжди такий прямолінійний?

   — Завжди. — Чесно відповів він, і усміхаючись мені, додав. — Почнімо знайомство, сусідко?! — Його губи розтягуються в сексуальній усмішці, яка поглинає милу. Очі зосереджені на моєму обличчі і він робить крок та простягає руку. — Я Ілай Адамас. 

   Я пам'ятаю хто ти, Ілайю… я пам'ятаю. А от таких, як я - такі, як ти не пам'ятають. Тепер я точно знаю, як мені "пощастило" мати такого сусіда. Можу побитись об заклад на мене чекають постійні вечірки та стогони, якими я насолоджувалася сьогодні вночі. І все ж таки, я простягаю руку йому назустріч, і потискаючи її, називаюсь. 

   — Саммер Вуд. — Він примружується, не відпускаючи моєї руки. Невже взнав моє ім'я? Невже знає хто я? Але за секунду я розумію, що він мене не згадав. 

   — Приємно познайомитись, Саммер. — Його долоня гаряча, а пальці немов пестять мою руку. Приємно настільки, що це мене лякає і я гарячково висмикую свої пальці з його руки. Він дивиться на свою порожню долоню, а потім усміхається до мене, дивлячись в мої очі. Цей погляд дражнити, і говорить - "Я знаю, що ти зараз відчуваєш те, що і всі дівчата". На якусь крихітну долю секунди я згодна з цим беззаперечним вироком, але потім хитаю головою, згадуючи, хто пере дімною стоїть, і омана падає.

   — І мені приємно, Ілайю. — Уявляю, що він зараз думає. Це напевно ось такі слова - "Звичайно приємно і це ще початок. Це ж я - Ілай". Треба буде трохи опустити красунчика з небес на землю. Але це згодом. Хоча… краще взагалі з ним менше контактувати. — Чим можу допомогти, сусіде?

   Він забирає мокре, чорне, як ніч волосся долонею назад, і граючи біцепсом під футболкою, ніяково усміхається.

   — Ти мене розкусила. Чи не знайдеться в моєї милої сусідки кави та цукру… і чашки. — Сміється, і далі прикидаючись, що йому ніяково. Це діє на його дівуль, але не на мене. 

   — Ого! — Сміюсь і запитую. — Видно ти поспішав, коли переїжджав сюди. 

   — Трохи є… Я думав просто подивитись, що тут і як, але вирішив все-таки залишитись. Принаймні на літо. Мої друзі будуть раді будинку подалі від міста… Ну знаєш… вечірки та все-таке. 

   Він не змінився. Такі, як він просто не можуть мінятись. Шкода.

   — Чула… як твої друзі раді. — Хто мене тягнув за язика? Відчуваю, як вкриваюсь фарбою, а його нахабний, самовдоволений погляд та усмішка говорять мені про те, що я лажанулась, видавши себе сповна. 

   — Вибач… я не знав, що тут така гарна акустика. — Він мило сміється і знову забирає волосся долонею. Воно мокре… вочевидь від щойно прийнятого душу. Його статура ідеальна… як я і запам'ятала. В міру спортивний,... я б сказала його тіло не таке м'язисте… а більш сухе. Наче в боксера. Очі, які вміють спокушати та губи, які натякають на спекотні цілунки. Він привабливий і він це знає. Але я знаю також, хто він такий. 

   — Тепер знаєш. — Ще більше червонію і змінюю незручну для мене тему, в яку сама себе загнала. — Кажеш чашка, кава та цукор?.. 

   — Ага. — Ілай спирається об мармуровий острівок блакитного кольору з білими вкрапленнями і запитує мене. — Ти давно тут живеш?