Глава 2 Наче вперше

Шейн Волш прокинувся за кілька секунд до будильника. Та цього разу без пістолета в руці.

Уже прогрес.

Він лежав нерухомо, дивлячись у стелю, і слухав, як за вікном повільно прокидається містечко. Десь зачинили дверцята машини. Завівся двигун. Сусідський пес коротко гавкнув, але майже одразу замовк, наче йому також було лінь починати день так рано.

П’ятниця. Звичайна робоча п’ятниця, за винятком того, що ввечері Рік збирався витягти його до Атланти на концерт гурту, який любив ще зі старшої школи.

Френк не мав нічого проти концертів.

Він мав дещо проти натовпів, гучної музики, обмеженої кількості виходів і людей, які вважали нормальною ідеєю напитися до стану, коли переставали контролювати власні руки.

Але Рік купив квитки ще три місяці тому, і нагадував про них щонайменше двічі на тиждень. Френк підозрював, що відмовитися вже не дозволяла не дружба, а звичайне виснаження.

Він підвівся, застелив ліжко й пішов на кухню.

У холодильнику залишалися яйця, бекон, половина цибулини й молоко, термін придатності якого викликав сумніви. Френк понюхав пляшку й відразу вилив молоко в раковину.

Життя було надто коротким, щоб ризикувати ним через каву.

Поки смажився бекон, він увімкнув телевізор.

Ранкові новини говорили про затори в Атланті, погоду на вихідні та якийсь спалах кишкової інфекції в сусідньому штаті. Нічого серйозного. Кілька десятків людей, найімовірніше заражена вода або погано оброблена їжа.

Жінка в студії коротко пояснила правила гігієни. Френк слухав лише наполовину.

Слово «спалах» усе одно змусило його завмерти з виделкою в руці.

Перед очима на мить виник коридор.

Брудні стіни.

Білі очі.

Зуби, що змикалися на чужій руці.

Він моргнув. Кухня повернулася, а бекон на пательні почав горіти.

— Чорт.

Френк зняв ту з вогню, відставив на сусідню конфорку та відкрив вікно. 

Новини вже перейшли до спортивного прогнозу. Він вимкнув телевізор, все ж поснідав, хоча бекон викинув. 

О сьомій тридцять Шейн Волш прибув до відділку з двома стаканчиками кави. Один поставив перед Ріком. Той подивився на нього з підозрою.

— Ти щось зробив?

— Купив тобі каву.

— Саме тому й питаю.

— Випий або віддай.

Рік обхопив стаканчик обома руками.

— Це та сама кава, яку я люблю?

— Ні. Я спеціально попросив зробити гіршу.

Рік зробив ковток. Від задоволення заплющив очі.

— Та сама.

— Не пощастило. Більше не буду залишати чайові. - Шейн намагався виглядати як умога роздратованим, та все ж посміхнувся. 

Рік виглядав надто задоволеним для людини, яка ще не розпочала зміну. На ньому вже була форма, але волосся залишалося трохи вологим після душу. Краватка сиділа криво. На рукаві темніла маленька пляма.

Френк показав на неї.

— Що це?

Рік опустив погляд.

— Шоколадне молоко.

— Карл?

— Так. - Рік поправив краватку. — Він учора збирав речі до бабусі й вирішив, що йому обов’язково потрібен перекус у дорогу.

— Вона живе за сорок хвилин.

— Дитина може зголодніти.

— За сорок хвилин?

— Ти не знаєш Карла.

— Я знаю, що він може з’їсти вечерю, а через десять хвилин запитати, коли ми будемо їсти.

— Ось бачиш. Росте малий. 

Рік відкрив журнал викликів, намагаючись зробити вигляд що сьогодні буде працювати. 

— Лорі відвезе його після школи. Потім забере мене. За тобою заїдемо близько п’ятої.

— Я можу сам приїхати.

— О ні. 

— Чому?

— Бо тоді ти втечеш раніше. Тому не залишимо тобі вибору. 

— Я не тікаю.

— Ти називаєш це «не бачу сенсу залишатися».

— Зазвичай сенсу справді немає.

Рік показав на нього ручкою.

— Сьогодні ти веселишся.

— Це наказ?

— Так. Сьогодні я твій соціальний куратор. І я наказую тобі “соціалізуватися”.

— Тоді мені потрібен інший.

Ранок минув спокійно.

Спочатку вони поїхали на виклик до чоловіка, який виявив, що його поштову скриньку вдруге за місяць збили машиною.

Цього разу на місці залишилися шматки червоної фарби.

Власник стояв біля дороги в халаті й капцях, тримаючи в руках понівечені дверцята.

— Це навмисно, — заявив він. — Хтось має на мене зуб.

Френк оглянув сліди шин.

— У вас є вороги?

— Я очолюю асоціацію домовласників.

Рік повільно кивнув.

— Отже, є.

За пів години вони знайшли винуватця.

Ним виявилася сімнадцятирічна дівчина, яка вчилася водити пікап батька й занадто пізно помітила поворот. Першу скриньку вона також збила, але злякалася зізнатися.

Дівчина плакала.

Її батько спочатку кричав на неї, потім на поліцейських, а потім запропонував оплатити обидві скриньки, якщо справа не піде далі.

Власник погодився лише після того, як Френк нагадав, що встановлення поштової скриньки майже посеред узбіччя теж не було найкращим рішенням.

Наступний виклик стосувався зниклого садового гнома.

Френк спочатку вирішив, що диспетчер жартує. Диспетчер не жартував.

Гном належав літній жінці на ім’я місіс Пірсон. Його звали Генрі. Він стояв біля її ґанку двадцять три роки й пережив два урагани, смерть чоловіка та ремонт каналізації.

— Він частина родини, — сказала вона.

Френк серйозно кивнув. Рік відвернувся, приховуючи усмішку.

Генрі знайшли в сусідньому дворі, де двоє хлопчаків використали його як воротаря для футбольного тренування.

Гном утратив край червоної шапки, але загалом був цілим.

Місіс Пірсон обійняла його.

Френк оформив попередження батькам дітей і змусив хлопців особисто вибачитися.

Коли вони повернулися до машини, Рік тримався рівно до моменту, коли зачинилися дверцята.

Потім почав сміятися.

— Що?