Глава 1 Мирне життя

Шейн Волш прокинувся о п’ятій дванадцять.

Френк Касл — на кілька секунд раніше.

Його очі розплющилися ще до того, як свідомість устигла визначити кімнату, стелю над головою і тихе гудіння вентилятора. Права рука ковзнула під подушку й зімкнулася на руків’ї пістолета.

Вхідні двері — за коридором праворуч. Два вікна на першому поверсі. Чорний хід через кухню. Відстань до найближчого укриття — три кроки.

За стіною клацнув холодильник. З водостоку зірвалася крапля й ударила об металевий підвіконник.

Більше нічого.

Френк повільно розтиснув пальці.

— Чудово, — пробурмотів він у темряву.

Будильник мав задзвонити о п’ятій сорок та він вимкнув його заздалегідь.

За вісім місяців у цьому будинку Френк так і не звик прокидатися від звичайного звуку. Будь-який різкий сигнал тіло сприймало як тривогу. Тому він майже завжди прокидався першим, ніби мозок вирішив, що краще не ризикувати.

Він сів на краю ліжка і провів долонями по обличчю.

У дзеркалі навпроти шафи сидів Шейн Волш.

Темне волосся, скуйовджене після сну. Заросла щелепа. Широкі плечі. Старий шрам біля лінії росту волосся, про походження якого він пам’ятав дві різні історії.

За однією, Шейн отримав його у дванадцять років, коли вони з Ріком полізли на дах старого сараю і провалилися крізь прогнилі дошки.

За іншою — уламок бетону розсік Френкові голову під час обстрілу в Кандагарі.

Обидва спогади були однаково чіткими. Обидва належали йому.

Спочатку це мало не звело його з розуму. Тепер лише дратувало вранці.

На тумбочці лежали жетон заступника шерифа, гаманець і зв’язка ключів. У документах було написано: Шейн Волш. У відділку його називали Шейном. Сусідка через дорогу називала містером Волшем. Рік називав його братом.

Усередині він залишався Френком. Принаймні в цьому він був упевнений.

Більшість часу.

Він підвівся, застелив ліжко і пішов у душ.

Будинок був невеликий. Одноповерховий, із двома спальнями, одна з яких давно перетворилася на склад спортивного спорядження, інструментів і коробок, які Шейн колись обіцяв розібрати.

Френк розібрав їх у перший же тиждень.

Половину викинув, решту розклав за призначенням.

Тепер у гаражі інструменти висіли за розміром, консерви стояли рядами за терміном придатності, а аптечка була укомплектована так, ніби він очікував щонайменше облоги.

Рік якось зазирнув усередину й запитав, чи не планує Шейн пережити кінець світу.

Френк тоді відповів, що дешевше купувати упаковками. Звучало правдоподібно.

Він приготував яйця, підсмажив хліб і заварив каву. Їв стоячи біля кухонної стійки, переглядаючи місцеву газету.

Вибори до міської ради. 

Збір коштів на ремонт шкільного спортзалу.

Жінка з сусіднього округу виростила гарбуз вагою майже сто кілограмів.

На другій сторінці писали про дорожню аварію без загиблих.

Френк прочитав замітку двічі. Без загиблих. У цій фразі було щось прекрасне.

Він склав газету, вимив тарілку й поставив її сушитися.

На вулиці починало світати. Небо було чистим, жодної хмаринки.

Жодного диму.

Жодних літаків.

Жодних сирен.

Тільки сміттєвоз повільно гуркотів сусідньою вулицею, а хтось у найближчому дворі випустив собаку, який одразу почав гавкати на білку.

Френк затримався біля дверей із чашкою в руці.

Йому подобається ці звуки: лай дурного пса місіс Роббінс, сміттєвоз.

Життя, яке не потребувало порятунку.

О шостій десять він уже був у тренажерному залі.

Зал містився в старій цегляній будівлі на околиці міста. Пахло гумою, металом, потом і дезінфекційним засобом. У кутку працювало радіо. Ведучий сперечався зі слухачем про майбутній футбольний сезон.

Френк почав із бігової доріжки, хоча не любив бігти на місці.

Потім перейшов до штанги.

Він тренувався не заради форми. Форма була наслідком. Йому потрібні були навантаження, ритм і біль у м’язах, який витісняв зайві думки.

Тіло пам’ятало більше, ніж він. Іноді це було корисно. Іноді — ні.

— Ти знову прийшов раніше за мене.

Френк поставив штангу на стійку й подивився на чоловіка, який наближався до нього.

Генк Міллер тримав зал уже дванадцять років. Колишній військовий, колишній боксер і чинний володар найгіршої кави в Джорджії.

— Ти запізнився, — відповів Френк.

Генк глянув на годинник.

— Я відкрив зал о шостій.

— Уже десять по сьомій.

— Саме тому нормальні люди ще сплять.

— Тоді де вони?

Генк хмикнув і кинув йому рушник.

— На мати підеш?

Френк подивився в бік невеликого рингу.

— З ким?

— Тревіс уже розминається.

Тревіс був молодим пожежником, майже на десять років молодшим за Френка, на кілька сантиметрів вищим і достатньо самовпевненим, щоб вважати це перевагою.

— Він досі сердиться через минулий раз? — запитав Френк.

— Він називає це мотивацією.

— Я називаю це поганою пам’яттю.

Через кілька хвилин вони стояли на матах.

Тревіс усміхався. Занадто самовпевнено. 

— Сьогодні без ударів у печінку.

— Ти сам відкрився.

— Я привітався.

— У бійці це одне й те саме.

Генк став між ними.

— Працюємо легко. Контроль. Без травм. Шейне, я дивлюся на тебе.

— Чому на мене?

— Бо Тревіс іще вірить у людську порядність.

— Це мине, не переживай.

Вони почали.

Перші тридцять секунд Френк дозволяв Тревісу атакувати. Блокував, відступав, читав рухи плечей і положення стоп.

Тревіс ударив лівою, пішов праворуч і спробував зайти в захват. Френк ухилився.

Тіло зробило решту саме. Перехоплення руки. Крок усередину. Лікоть під неправильним кутом. Тиск на суглоб.