Пролог. Світ, який уже помер

Небо над Нью-Йорком давно перестало бути тим небом, яким його пам’ятала більшість. Уже довго воно було важкою червоно-сірою пеленою, пронизаною чорними смугами диму. Сонця давно не було видно. Воно існувало десь там, за хмарами попелу, але його світло не досягало землі, не зігрівало, як раніше. Лише забарвлювало руїни в колір старої крові.

На Таймс-сквер щось горіло вже третій день. Рекламний щит, автобус чи, можливо, рештки того, хто колись міг одним ударом зупинити потяг.

Френк Касл не дивився.

Він лежав на животі на холодному даху, притиснувши приклад гвинтівки до плеча, і стежив за вулицею через тріснуту оптику. Його дихання було повільним, неглибоким. Рана під ребрами справа нила й знову відкрилася попри шви. Кров повільно просочувалася крізь футболку, збиралася під бронежилетом.

Погано, але не найгірше, що могло статися.

Зомбі поки не відчували його.

Там, унизу, на зруйнованих вулицях міста троє заражених розривали нову жертву. Один із них колись носив високотехнологічні червоно-золоті обладунки. Тепер від них залишилася лише частина нагрудної пластини, оплавлена й почорніла. Другий був майже голий, із зеленкуватою шкірою та щелепою, що висіла під неправильним кутом. Третій рухався занадто швидко, щоб Френк міг довго втримувати його в прицілі.

Вони жадібно жерли м’ясо та нутрощі зеленого велетня — того, кого не мали б здолати.

Та все ж…

У цьому світі це вже перестало дивувати.

— Вони підуть за запахом, — тихо сказала Джулієт.

Вона лежала поруч із ним, майже торкаючись його плеча своїм. Її обличчя було блідим під шаром пилу. Світле волосся зібране абияк на потилиці, але кілька пасом вибилися з хаотичної конструкції й прилипли до спітнілого обличчя. На лівій щоці застигла смуга чужої крові.

— Знаю, — коротко відповів Френк.

— У нас хвилин сім. Може, менше.

— Перед цим ти казала десять.

— Я багато чого кажу. Наприклад, що генератор витримає.

Наче у відповідь на її слова, під ними щось бахнуло. Дах здригнувся, але витримав, хоча тріщина, що пролягла акурат між ними, не вселяла надії.

Френк не ворухнувся.

— Він витримає? — рівень скепсису в його голосі почав зростати.

Та Джулієт не відповіла, і Касл знав, що це погана ознака.

Вона підняла голову й подивилася на будівлю навпроти — колишній науково-дослідний комплекс, що колись працював під патронажем «Старк Індастріс». Половину комплексу знесло вибухом ще пів року тому. Та Джулієт знала, що в підземній лабораторії досі зберігався нестабільний прототип установки, здатної пробити тканину між світами.

Принаймні так стверджували записи, які Джулієт знайшла місяць тому в головній будівлі Старка. Вони належали людині, з якою вона не була особисто знайома, але чула про неї.

— Вистачить на один перехід, — промовила Джулієт.

— Для двох?

Вона подивилася на Френка так, наче він сказав дурницю. Той повільно відвів око від прицілу.

— Для двох? — повторив він.

— Так.

— Джулієт.

— Френку.

— Не бреши мені.

— Тоді не став запитань, відповіді на які тобі не сподобаються.

Він дивився на неї ще кілька секунд, потім відвів погляд. Погляд Джулієт затримався на ньому трохи довше.

Насправді вона не знала, чи взагалі спрацює установка. Але іншого порятунку в них не було. Не тоді, коли головною загрозою стала Багряна Відьма.

На сусідній вулиці щось завило.

Майже по-людськи.

— Підеш першою, — сказав Френк.

— Ні.

— Це не обговорюється.

— Ти дивовижно часто кажеш це людині, яка ніколи тебе не слухає.

Френк відчув у її голосі усмішку.

Сам не усміхнувся.

— Ти відкриваєш прохід і заходиш першою, — наполягав він.

— А ти?

— Прямо за тобою.

— Брешеш. Дуже погано брешеш.

Вона знала його надто добре, і це дратувало найбільше.

І лякало сильніше, ніж усе, що зараз рухалося внизу.

Френк продовжував дивитися крізь оптику. Заражені на вулиці почали нервувати. Один різко підняв голову, ніби почув щось, чого людина не могла почути.

— Час, — сказав він.

Джулієт піднялася першою. Її коліна на мить підкосилися.

Лише на мить, але Френк помітив.

Він завжди помічав.

Його рука зімкнулася навколо її передпліччя раніше, ніж вона встигла відсторонитися.

— Я в нормі.

— Не схоже.

— Сказала людина, яка стікає кров’ю.

— Це інше.

— Звичайно. Ти ж Френк Касл. У тебе кровотечі — риса характеру.

Джулієт вивільнила руку. Не різко, хоча її пальці затрималися на його зап’ясті довше, ніж було потрібно.

Френк відчув це навіть крізь рукавичку.

Останнім часом вона торкалася його так часто, ніби перевіряла, чи він іще тут. Плече, рука, потилиця. Короткі, майже випадкові дотики, за якими ховалося значно більше, ніж він був готовий прийняти.

Вона не говорила про свої почуття.

Їй і не потрібно було.

Вона дивилася на нього так, ніби цей світ іще не зумів відібрати в неї останнє важливе.

Френк не розумів, як вона могла так дивитися на нього. Не після всього, що він зробив, і того, ким був.

Вона все знала.

Але продовжувала залишатися поруч.

Вони спустилися пожежними сходами на три поверхи, а далі рухалися через зруйновані офіси.

Джулієт ішла попереду.

Її тіло змінювалося майже непомітно: зіниці розширювалися, пристосовуючись до темряви; пальці ставали довшими й тоншими, щоб відімкнути замок; шкіра на руці на кілька секунд набувала металевого блиску, коли вона відсувала палаючий уламок.

Френк давно перестав запитувати, скільки саме в неї здібностей.

Згодом він зрозумів, що й вона сама не знала.

— Ліворуч, — прошепотіла Джулієт.

Він почув рух лише за секунду.

Заражений кинувся з дверного проходу. Швидкий, із розірваною горлянкою. На ньому ще залишався лікарняний халат.