Мутне дзеркало

Минуло кілька днів. Хоча озеро і було чималеньким, та чутки розліталися мов їх підганяв буревій. Хтось із цікавістю приходив подивитись на ківшик, та більшості було байдуже. Теж вигадали собі забавку? Навіщо ото відволікатись на пусті авантюри? Гомін так же швидко як розлетівся, так же стрімко і вщух. Навіть черепашці і карасику вже почала забуватись їх пригода. Лише жабчику кортіло все більше і більше вирушити в ту велику річку і подивитись на ті чудернацькі конструкції. А може навіть йому вдасться сконструювати щось подібне… Величезне бажання вело молоду замріяну душу вже якнайскоріше відправитись в дорогу.

Ранок. На самому краєчку небокраяю розгорається перший жар. Червоний диск ще навіть не підвівся сповна, а вже проміння почало лагідно огортати землю. Від плеса води відбиваються перші іскорки. Це справжній дзвіночок для всього живого, який сповіщає про новий денний колообіг. Кращого часу для початку нових справ просто не знайти.

Саме в такий благодатний світанок двоє друзів проводжали свого товариша в далеку даль. Жабчик зібрав пожитки в невеличкий рюкзачок, виламав довгеньку паличку, щоб допомагати собі в дорозі та натягнув на голову картузик. Все готово для подорожі.

- Може воно тобі не треба? – карасик все не полишав надії вмовити друга залишитись.

- Не звертай уваги, - перебиває його черепаха, - В нашому озері тобі тут такого не побачити. А там може станеш справжнім визнаним генієм. Може колись чапля принесе звісточку і до нас дійде слава про твій талант, - вона посміхнулась і потисла лапу жабчику.

- Дякую, друзі, що розділяли зі мною пригоди. Йшли зі мною у всіх витівках.

Далі слова якось не йшли. Вони мовчки обійнялися і жабеня тихенько розчинися в зелених пірцях рогозу.

Карасик і черепаха залишись у двох.

Спочатку було сумно. Відразу накрило відчуття, що чогось не вистачає. Все ж таки які не які пригоди, постійно було щось новеньке. Чудернацькі забавки займали чималу долю часу, який тепер доводилось віддавати на щось інше.

В карасика із цим труднощів не було. Він без проблем ще більше ніжився в теплій воді, постійно підбиваючи черепаху приєднатись до нього. Тим паче озеро ніби було створено для такої насолоди. І прекрасні пейзажі, щоб оку було за що зачепитись, і чудові умови гріти боки та від’їдатись досхочу.

А от черепасі було сумно. Ніби життя і не змінилось, та вже нема кому вигадувати чергові нісенітниці. Настав спокій. І з одного боку так добре, що і пожалітись нема на що, але відчуття застою муляло. Карасик на вмовляння змайструвати що небудь лише махав плавником та відмовлявся. Досить швидко вмовляння набридли і зійшли нанівець. Нудьга заполонила дні, котрі одні за одними пролітали в одних і тих самих буденних справах. Черепаха навіть подумала, що таке воно і є доросле життя.

А час невпинно йшов все далі і далі. Отак мимохідь настало літо. Таке тепло заполонили береги, таке різноманіття зеленого навкруги, лише подекуди цятки червоного, жовтого чи синього розбавляли рослинне буйство. На повну силу квітли квіти, по них як по острівцях стрибали бабки, літали бджоли та маленькі пташки. Млосний аромат бутонів заполонив всі береги, загустив повітря, що хотілось просто лежати і вдихати на повні груди. В такий день карасик раптово зустрів чаплю і цікавість миттю взяла верх. Він швидко спитав, чи не чула була перната про його товариша. На що чапля відповіла, що лише бачила жабчика в річці, але більше нічого не знає.

В одноманітних днях перевалило за середину літа і хоча, на перший погляд, нічого не відбулось та черепаха із острахом помітила одну бентежну тенденцію. Скільки промайнуло жарких днів, а дощ так і не завітав до берегів озера. Вона навіть поділилась своїм острахом із карасиком, та той в своєму стилі лише відмахнувсь. Мовляв, не звертай уваги, якось буде. На кілька днів подіяло. Тим паче в самому розпалі квітли лілії. Ніжно білими із переливом рожевого вони заполонили чималу частину озера. Так наче жмені пуху насипало, щоб розбавити мільйон відтінків зеленого.

Сонце мов розгнівалось і нестерпно пекло із самого ранку до вечора. Береги почали віддалятись. Вірніше сказати береги залишились на місці, це вода почала буквально на очах зникати. Тепер до колись високих берегів доводилось чимало йти за потреби. Товща води зменшилась більш ніж в двоє. Тваринам почало бути навіть затісно і хвилювання накрило колись безтурботне товариство.

Карасі, вужі, качки без упину гомоніли і обговорювали нову переміну. Їх тривогу підхоплювали жаби і черепахи. Здавалось вже не залишилось тих, кому було б зовсім байдуже. Адже разюча зміна просто різала око. Заболочені береги бачили всі. І від такого вигляду ставало лячно.

Та їх хвилювання розбавила свіжа думка. Ось ось мають піти осінні дощі. От тоді все і стане швиденько як було.

- Карасику, як гадаєш, а що буде коли дощик нас омине? – стурбовано спитала черепаха.

- Та не переживай. Завжди приходив і тепер задощить. Вже якось буде, - спокійно відповідав той.

Тепер для черепахи вже дні проходили напружено. Тривога ніяк не відступала, кожного разу новою розжареною хвилею огортаючи її голову. Ще й краса озера, що раніше була наче спеціально намальована почала зникати. Страх мовчки копирсався в серці і тепер постійно не давав спокою. Особливо тепер коли вже відцвіли лілії і можна вважати прийшла осінь.

Вона принесла із собою прохолоду. Таку жадану та благану. Свіже повітря буквально розрізало тягучі аромати цвітіння та рознесло його без залишку. Дихати точно стало легше, але розвіяти тривогу воно не могло. Свинцеві хмари постійно десь блукали в небі, але жодного разу навіть не наблизились до озера. Особливо боляче було чути відлуння грому, котре однієї ночі було прекрасно чути.

Саме в цю ніч черепаха в безсонні лежала в себе вдома. Вона вовтузилась в своєму ліжку і ніяк не могла зручно влягтись. Їй здавалось, що грім точно насміхався десь вдалині. Все намагалась вслухатись, може гуркіт стане сильнішим і заспівають краплинки дощу…