7. Женя. Наше маленьке новорічне диво.

Не можу сказати, що мені не було страшно. Авжеж, я переживав, що якщо цього разу не вийде, Наталя може опустити руки, а я само собою цього не хотів. Я знав, що вона буде прекрасною матірʼю. Але чим ближче був момент «х», тим більше я сам переживав. Але я не міг показувати тих переживань перед Наталею, бо знав, що вона переживає ще більше за мене, і що це саме я маю її підтримати, особливо якщо тест буде негативним.

— Женю, а ти... Ти переживаєш? — запитала вона вже перед самими дверима до вбиральні.

— Чесно кажучи, є трохи, — все ж зізнався я. — Але сама моя думка щодо всього цього все одно незмінна. Якщо не вийде зараз, вийде наступного разу, та й все. Ми переборемо ці проблеми в наших головах і все буде добре.

— Пробач мені... — вона опустила голову.

— Не видумуй, ти ні в чому не винна, — я взяв її за руку, чим привернув її увагу і змусив знов подивитись на мене. — Ти в мене найкраща, ти будеш прекрасною мамою, я знаю. У нас все вийде. Давай просто перевіримо, добре? — я чмокнув її в губи, але одразу відсторонився. — Я буду тут, за дверима. Я завжди буду поруч, Наталю, — серйозно сказав я.

— Я знаю, — Наталя нарешті усміхнулась. — Дякую тобі за це... Це для мене дуже багато значить, Женю, — тихо додала вона. — Добре, я пішла... — вона відпустила мою долоню і юркнула за двері.

Я ж тим часом притулився до дверей спиною і прикрив очі. Раптом зрозумів, що певно ще нічого так не хотів, як цю дитину, дитину від коханої жінки, таку бажану крихітку, яка додасть останній шматочок в пазлі нашого щастя...

Бо що таке щастя? Щастя — це коли щасливі твої рідні й кохані. А коли у вас є ще одне конкретне спільне бажання, то це ще більше зближує... Не можу сказати, що мені не було страшно і за інший момент. Я не знав, як впораюсь з такою відповідальністю. Але я знав, що постараюсь. Я дам нашій дитині все, що зможу дати. Її ще нема, але я вже відчуваю, як я її люблю... Чи буду любити? Певно, неможливо любити когось, якщо його ще нема? Але я дійсно ніби вже відчуваю цю любов.

Коли за дверима почувся схлип, мене ніби в серце вкололи. Зазвичай саме так закінчувались усі тести... Невже дива знов не сталось? Хоча чому... Чому це саме диво? Вона має завагітніти, просто фізично тут ніякого дива! Вона — здорова, я теж...

Так, стоп. Треба заспокоїтись. Треба заспокоїтись і зайти до неї, треба обійняти її і сказати, що все буде добре. Я маю бути спокійним, маю показати їй своїм прикладом, що все нормально.

Певно, не треба було робити тест на саме різдво?... Святкова вечеря, ялинка, яку ми ще не нарядили (схоже, я взагалі забув той ящик з прикрасами в гаражі)... В цю мить я чомусь згадав, як ми святкували наше перше різдво після переїзду сюди. Тоді ми навішали  на ялинку мандаринів і цукерок, бо в найближчому супермаркеті нічого, окрім «дощика» вже не було: розгребли.

Я торкнувся ручки дверей і відчинив їх.

Побачив, що Наталя дійсно закрила обличчя руками і плакала. Дуже тихо... Якби я не сидів під ванною і не прислухався, то і не почув би...

Я підійшов і обійняв її. Не знав, що сказати.

— Женю... — звернулась вона до мене тремтячим голосом за хвилину, а може — за дві або пʼять, не знаю.

Для мене в ту мить час йшов якось не так, як зазвичай. Я не хотів, щоб їй було боляче, серце від цього розривалось.

— Я тут, Наталю, все добре, — я погладив її по волоссю. — Це тільки перший місяць, тож нічого страшного, що...

Вона раптом відсторонилась від мене і зазирнула в очі. А я... Я помітив усмішку і блиск в очах. Не блиск від сліз, а...

— Я... Ми... Ми зробили це, — все ж сказала вона і розтиснула долоню, показавши мені те, що всередині. — Наше маленьке новорічне диво...

Я поцілував Наталю і нарешті видихнув. Тепер все точно буде добре...

І правда...  Що б не трапилось в житті, які б перепони не ставали на нашому шляху, головне не здаватись, боротись, триматись разом і підтримувати одне одного. Я все ще не вірю саме в дива, але вірю в те, що якщо людина чогось сильно захоче, то це щось дійсно трапиться. Не одразу, можливо, навіть не так, як людина планувала, але все одно трапиться. Головне — рухатись в правильному напрямку і не здаватись, навіть якщо нічого не виходить.

За щастя завжди треба боротись. Просто плисти за течією і жалітись на обставини — це тактика слабких людей, які, скоріше за все, так нічого і не досягнуть і продовжать бути нещасними. Вони будуть казати, що все це не через них, що такий світ і тому подібне, а насправді саме людина визначає свій шлях, саме вона так чи інакше проектує своє майбутнє навіть в тих же думках.

Хоча так, думати недостатньо. Завжди треба підкріпляти думки діями, конкретними діями, які ведуть до мети. Та й одних дій самих по собі також може не вистачити. Якщо думками зневіритись, думати, що вже нічого не вийде, і робити все без душі, на автоматі, то позитивного результату скоріш за все теж не буде. Дії і думки, віра в себе і свої сили, віра в близьких, наполегливість — все це необхідне для того, щоб досягти будь-якої мети. Щоб не просто мріяти про те, що з неба щось впаде, а самому перетворити своє життя на життя своєї мрії. Це можливо, тепер я точно знаю.

— Так, Наталю, наше маленьке новорічне диво, — нарешті прошепотів я. — Я кохаю тебе...