5. Женя. Щирість і віра.

Мені було боляче чути всі ці слова, але не стільки через те, що Наталя взагалі пішла на аборт, стільки через те, що вона прийняла це рішення самостійно. Все ж, як на мене, пара має приймати подібні рішення разом.

Хоча, я розумів її... Тоді я ще нічого не заробляв, ми жили в зйомній квартирі і я дійсно був налаштований проти дітей, я цього не приховував. Мені хотілось, щоб ми мали за плечима не тільки кохання, але й певну стабільність перед народженням малюка. Однак якби тоді вона мені розповіла, то я б точно не сказав робити аборт...

Було боляче, так. Але я все одно розумів її і не збирався ще більше заганяти її в безодню провини.

— Наталю, — я торкнувся долонею її щоки і зазирнув їй в очі.

Там вже стояли сльози. Я бачив, як сильно вона переживала. Треба було правильно підібрати слова, я не хотів образити її, але й обманювати теж не варіант. Коли в парі є якісь проблеми — треба завжди говорити... Тільки разом, при щирій розмові можна знайти спільне рішення, зараз я розумів це як ніколи раніше.

— Мені дійсно сумно, що так сталось, що ти не поговорила зі мною, — чесно сказав я. — Однак  я пробачаю тебе за те, що ти промовчала, розумію, що тоді в тебе був стрес, та й що я сам своїми словами про те, що нам рано заводити дитину, відвернув тебе від зізнання. Якби я тоді сказав це якось інакше, то можливо, все було б інакше. Та минулого не вернеш, — я зазирнув їй в очі. — Однак наше майбутнє все ще в наших руках. Я кохаю тебе і хочу, щоб ти пробачила себе.

В цей момент я побачив, що з її очей скочуються сльози. Сльозинки одна за одною стікали її щоками, як маленькі водоспади. Вона дивилась на мене, не відводила погляду.

— Женю, ти серйозно?... Чи ти просто... Просто жалієш мене? — пошепки запитала вона.

— Я абсолютно щиро, — запевнив я кохану, стираючи сльозинки з щок.

— Я кохаю тебе... Як же сильно я кохаю тебе... — вона притиснулась до мене всім тілом і зарилась обличчям мені в сорочку.

Я обійняв її трохи міцніше і поцілував у маківку. Певно, їй було дуже важко всі ці роки... Тепер я не здивуюсь, що і дитину ми дійсно могли не завести через психологічні моменти, репродуктолог вже колись казав мені про це, але я пропускав повз вуха... Однак з цією інформацією пазл ніби склався.

І крім того, я став краще розуміти Наталю. Мені треба було бути уважнішим до неї, не пропустити той момент...

— Женю, але ти все ж засмутився.... — я й не помітив, як вона відсторонилась від мене. — Скажи правду... Ти не маєш все тримати в собі. Не треба жаліти мене, будь ласка...  Я не переживу цього.

— Я і не жалів, — чесно сказав я. — І зізнався, що мені сумно, що ти мені не довірилась. Однак я знаю, що тут є і моя провина, так що будь ласка не думай, що я тебе жалію. Я кохаю тебе, і це не змінилось. В нас все буде добре, Наталю, але обіцяй мені одне... — я зазирнув їй в очі.

— Що? — тихо перепитала вона.

— Обіцяй бути щирою, Наталю. Я хочу знати, коли тебе щось турбує, коли щось трапляється. І справа навіть не в тому, що то мало бути спільне рішення... Я б не змушував тебе народжувати, якби ти не хотіла, правда, — серйозно додав я. — Однак розповісти ти мала.

— Знаю, — вона кивнула. — Я дуже жалкую, що не розповіла...

— В будь-якому разі, як я і сказав, минулого не вернеш...

— Я обіцяю, що буду щирою, Женю, обіцяю, — вона зазирнула мені в очі.

— Кохаю тебе...

***

Після цієї розмови Наталя, схоже, знов стала собою і це робило мене щасливим. Вона знов ожила, раділа життю і усміхалась, однак вечорами, коли ми вже засинали я періодично бачив, як її очі сумнішають. Пройшов майже місяць спроб і рік завершувався, а у Наталі день народження в січні. Я знав, що якщо в нас не вийде до січня, вона знов може впасти в депресію, і тому трохи переживав.

Тепер я був дуже уважний до неї і ми постійно розмовляли. Я зрозумів, що пізнаю її все краще і краще, навіть ті сторони, які раніше зовсім не знав. І це стало для мене відкриттям. Ми знов влаштовували собі романтику, побачення... Це дуже освіжило стосунки, тепер у нас немов був справжній медовий місяць...

І ось наближався чакс ікс, черговий період спроб завагітніти закінчувався, а на носі вже було Різдво. Залишалось всього лише пара днів. Я трохи переживав, бо ж не факт, що вийде одразу, навіть якщо психологічно їй стало краще. Все одно нам не по двадцять і вагітність може настати не в перший місяць.

І в цьому була головна проблема. Я знав, що вона може дуже засмутитись і пасти духом, якщо і цього разу нічого не вийде...

Я ніколи не вірив в дива, долю чи щось подібне. Так само я не вірив у Бога, дух Різдва, чи те, що думки матеріальні. Я завжди був людиною дії і вірив тільки в те, що щоб досягти якоїсь мети, людина має щось для цього робити. Ні, неправильно. Робити просто «щось» в цьому випадку недостатньо. Людина має робити все, що в її силах: тоді і тільки тоді шанси на успіх стають не примарними.

Але зараз... Зараз я навіть молився. Молився Богу, загадував бажання поза чергою, намагався матеріалізувати ту картину, яка нещодавно мені наснилась: я, Наталя, і наш малюк...

Я хотів вірити, що все вийде. Ні, я вірив. Зараз я вже вірив, що все вийде. Все буде добре. Вона буде прекрасною мамою, я знаю...