4. Наталя. Розкрити все таємне...

Сльози котились моїми щоками. Я знала, що розчарую його, дуже боялась цього, тому так довго тримала це в секреті, але зараз, схоже, саме час зізнатись. Можливо, тепер це Бог мене карає... Можливо, більше в мене ніколи не буде дітей...

Серце билось дуже швидко. Я опустила очі, щоб не дивитись на Женю, бо дуже боялась побачити в його очах ненависть чи огиду. Хоча що ще можна відчути до людини, яка так вчинила з твоєю дитиною?..

— Наташо, — він тримав мене за руки.

Певно, очікував, коли я нарешті скажу все прямо і ясно. Можливо, вірив, що помиляється в здогадках, думав, що зараз я скажу щось інше, але...

— Памʼятаєш, я сильно захворіла і поїхала до мами майже на тиждень? — тихо сказала я, все так само не дивлячись на нього.

— Так, — тихо відповів він, не відпускаючи моїх долоней.

— Тоді я не поїхала до мами, — тихо сказала я. — Я поїхала в клініку і зробила аборт.

Женя мовчав, а я все ще боялась підняти на нього погляд. Але він не відпускав моїх рук і це давало мені сміливості розкритися повністю, розповісти все, що я відчуваю і відчувала тоді.

— Я питала тебе про дитину і ти казав, що рано... Та й я сама розуміла, що рано. Я не хотіла, щоб дитина зруйнувала ту хімію і романтику, яка була між нами... Не хотіла погладшати, стати непривабливою для тебе... — продовжила сповідь я. — Я ж знала, як на тебе дивляться всі ті дівчата з роботи, половина з модельною зовнішністю, професійні секретутки.

Женя хотів щось сказати, але я приклала пальця до його рота.

— Будь ласка, просто дай мені договорити, Женю, — сказала я, зазирнувши йому в очі.

Там, в його очах, я бачила сум... Такий сильний сум, якого я ще ніколи там не бачила. Він розчарувався в мені, точно розчарувався... Однак, ледь-ледь стримуючи гіркі сльози через те, що я ось-ось втрачу своє перше і єдине кохання, я все ж вирішила продовжити свою розповідь:

— Так ось, думаю, ти памʼятаєш, що тоді в мене почалася чорна полоса, — продовжила я. — Я намагалась зосередитись на роботі, потім з головою уходила то в одне, то в інше хобі... Я займалась і гончарством, і малюванням по тканині, і пісочною анімацією... Це вже я мовчу про спорт: памʼятаєш, скільки я займалась спортом?

Женя кивнув, але нічого не сказав, і я була йому за це дуже вдячна.

— Я дуже переживала за це все, шкодувала, але вперто берегла цю таємницю... Боялась, що якщо ти дізнаєшся, то зненавидиш мене, — нарешті сказала я. — Але поступово біль стихав. Через два роки я вже почувалась більш-менш нормально, я майже змусила себе забути про той випадок, але...

— Але потім ми вирішили завести дитину, — завершив він за мене.

Дивився в очі, тримав за руки. Здавалось, він навіть не зненавидив мене... Чи може мені це просто здалося? Може, він просто хоче все вислухати, щоб точно знати, і тільки потім...

Серце розривалось, коли я думала про це. Яка вона — межа від кохання до ненависті? Хіба вбивство дитини — не найгірше, що можна зробити?...

— Так ось, тоді, коли я вже майже забула про це, в нас була та розмова, — я зітхнула.

— Памʼятаю, — він усміхнувся. Якось так по-рідному і по-теплому... У мене серце стискалось в грудях від ніжності, яка йшла від нього в цей момент. — Ми вже були в шлюбі і я певний час думав про дітей. Однак тобі не казав, бо ж в тебе тоді карʼєра якраз тільки-тільки пішла вгору...

— Але як тільки все стабілізувалось і я отримала ту посаду, ти натякнув... — я усміхнулась. — Знаєш, я переживала, що можливо ти і зовсім не захочеш дітей. Думала, це таке мені покарання за те, що скоїла... Навіть зараз я була не надто впевнена, що ти дійсно хочеш дитину, а не просто втомився від мого стану чи щось подібне.

— Я дійсно хотів дитину, але в той самий час переживав через те, що в нас не виходить. Я не хотів, щоб ти півжиття провела в спробах завагітніти, в цьому вічному очікуванні, — він зітхнув. — Не хотів, щоб ти мучила себе зайвими процедурами, які могли і негативно вплинути на твоє здоровʼя. Мені хотілось, щоб ти просто жила, Наталю.

— А я не могла просто жити після того, що трапилось, — я зітхнула. — Все ж, це моя провина, я вбила нашу дитину.... І потім мене дійсно ніби покарали.

— Наталю, — він торкнувся долонею моєї щоки і зазирнув в очі...