3. Женя. Будь ласка, пробач, якщо зможеш,

Коли здав всі аналізи, трохи переживав... Поїхав додому, хотів побути з Наталею, але вдома її чомусь не виявилось.

Я подзвонив їй і дізнався, що вона все ж таки пішла на роботу. Можливо, самотність тут, в квартирі, була гіршою, ніж робота? Принаймні, в нашій ситуації...

Результати деяких з аналізів обіцяли вже ввечері. Цілий день я ходив, як неприкаяний, і чекав. Мені дуже не хотілось стати причиною того, що Наталя не вагітніє... І хоч я розумів, що скоріш за все там все добре і нема ніяких проблем, це не особливо рятувало.

Наташа мала ось-ось повернутись, додому. І саме в цей момент мені пікнуло повідомлення: з лабораторії вже відправили аналізи на мою пошту.

Я відкрив пошту, серце забилось частіше: все ж, я переживав. Але аналізи дійсно виявились хорошими. У висновку, який лікар додав до аналізів, було сказано, що у мене все добре.

Саме в цю мить замок клацнув і я почув, що до квартири увійшла Наталя.

— Привіт, мила, — привітався я, коли вийшов до передпокою.

Потім підійшов ближче, чмокнув її в щоку і допоміг зняти пальто.

— Привіт, — тихо привіталась вона.

— Я отримав результати, сказали, що все добре, — одразу розповів я їй.

— Зрозуміло, — сказала вона дещо сумно, опустивши при цьому очі.

Я повісив її пальто, вона тим часом роззулась. Виглядала засмученою і це мені не подобалось.

— Я пасту зварив, з креветками, будеш?...

— Угу...

***

Я вирішив накрити нам у вітальні і фоном поставити якийсь фільм. Хотілось, щоб Наталя хоч трохи відволіклась від цієї історії з дитиною, хотілось побачити на її обличчі усмішку.

Тому я поставив якусь романтичну комедію і все ніби йшло добре. Наталя уважно дивилась, ми їли пасту, потім пили вино, буквально по келиху, розмовляли. Аж тут в історії головна героїня завагітніла, однак вирішила робити аборт, бо їй ніби то ще рано народжувати. Цікаво, що героїні було тридцять, і в неї були стосунки, однак вона все одно вирішила, що рано...

Я подумав, що ця тема доволі тригерна для Наталі і вже хотів запропонувати переключити кіно, однак було пізно, бо на її очі вже навернулись сльози.

Як на це реагувати правильно я не знав... Тому взяв її за руку.

— Наталю, не звертай уваги... Ну не хоче вона дитину, в Америці аборти — нормальна справа. Вони взагалі не люблять народжувати до тридцяти, щось таке я читав, — спробував я її підбадьорити. — Не те щоб я таке підтримую, але це її вибір. Кожна людина має право на вибір.

— Навіть якщо цей вибір потім вплине на все життя? — вона раптом подивилась мені в очі. — Думаєш, це правильно? Вбивати дитину...

— Що б там не було, будь-який вибір так чи інакше впливає на наше життя, — я знизав плечима. — Але нам не передбачити, як саме. Також нам ніяк не передбачити, який вибір і шлях буде кращим, і тим більше правильним. Ми всього лише люди.

— А якби твою дитину отак вбили, ти б теж так казав?... — з її очей таки зірвалась пара сльозинок.

— В якому сенсі? — перепитав я.

Чомусь зараз відчував, що розмова, яка ось-ось відбудеться, буде дуже важливою. Я дивився прямо на Наталю, а вона — на мене. Я не тиснув на неї і просто чекав. Якщо вона має що мені сказати, то вона це скаже. Ми завжди щиро говорили одне з одним, я особливо пишався тим, що наш союз, наш шлюб був побудований на правді і довірі. Ми були не тільки парою, але й друзями, могли сказати одне одному абсолютно все...

— Якби твоя дівчина зробила аборт без твого відома, тебе б це влаштувало? — вона дивилась прямо на мене.

— Ну... Напевно, я б засмутився, що зі мною навіть не порадились, — все ж припустив я. — Однак мені це не загрожує. Ти любиш дітей, ти дуже хочеш дитину, і я — теж.

— А що як, — вона закусила губу і продовжувала дивитись на мене. — Що як так було не завжди?

— Я не розумію тебе...

— Що як ще тоді, в двадцять з гаком, я не була готова... Та й ти, тоді ти теж сказав, що хотів би дитину років за пʼять... — тихо сказала вона.

— Хочеш сказати, що...

Я запнувся. А вона тим часом схлипнула. Тепер сльози котились з більшою силою. Вона не відводила погляд, не ховала обличчя. Вона хотіла, щоб ми дивились одне одному в очі, бо певно це дуже важлива розмова... І зізнання.

— Пробач мені... — прошепотіла вона крізь сльози. — Будь ласка, пробач, якщо зможеш, Женю...