2. Женя. Можливо, проблема взагалі твоїй голові...

Щойно побачив її, одразу зрозумів, що все без змін. Перше, що зробив, — прикрив двері, а потім обійняв Наташу, пригорнув до грудей і поцілував у маківку.

Вона схлипнула. І ще раз. І ще... Тихенько, майже нечутно. Її плечі тремтіли, вона взагалі вся тремтіла, немов кленовий лист від пориву вітру.

— Все буде добре, Наташо, — заспокійливо сказав я, знов цілуючи її в маківку.

Вона, як і завжди в такі дні, не дивилась на мене. Насправді, мене це засмучувало, однак я ніколи не жалівся. Я ж хотів її підтримати, хотів допомогти, але вона завжди закривалась в собі.

Лікарі запевняли, що вона може завагітніти, що все добре. Та й мої аналізи кожного разу були однаково добрі. Я не дуже любив їх здавати, бо чомусь кожного разу думав, що раптом вони зміняться і виявиться, що це моя провина. Вона так хотіла дитину, так боролась за неї... Що як через мене в нас не вийде?

— Наталю, ти ж знаєш, що я кохаю тебе? — я зазирнув їй в очі. — Навіть якщо в нас не буде дитини — це ще не кінець світу.

Коли вона почула ці слова замість полегшання в її очах я чомусь побачив біль.

— Кохана, ну ти чого?... — я простягнув руку до її щоки, але вона вмить відсахнулась.

— Я втомилась, піду прийму душ і певно прилягу...— вона відвела погляд. — Відпусти мене.

— Не відпущу, — я ще сильніше притиснув її до себе і знов поцілував.

Спочатку в маківку, потім в щоку, в другу щоку... Її губи тремтіли, а очі дивились куди завгодно, тільки не на мене.

І тоді я почув черговий схлип. Вона знов починала плакати... А я просто обіймав її. Знав, що все, що можу зараз зробити — це бути поруч з нею. Розділити з нею це горе, нашу проблему... Розділити, щоб хоч трохи зменшити її біль. Я не хотів, щоб вона все брала на себе...

— Пробач мені, — прошепотіла вона. — Пробач, Женю, будь ласка, пробач...

***

Сьогодні вона дуже важко засинала. Ця проблема дуже сильно вдарила по ній. Моя завжди життєрадісна і весела дружина, колись один з топових редакторів модного жіночого журналу, зараз буквально згасала і я не розумів, що можу зробити для того, щоб розрадити її...

Єдине, що придумав, це самому пройти більш детальне обстеження.

Тому зранку я подзвонив начальнику: я був замдиректором з виробництва на доволі великому заводі, і майже ніколи не брав зайвих вихідних, тож був упевнений, що директор мене відпустить. Саме так і сталось.

Начальник мене дійсно відпустив. Тоді я пішов на кухню і вирішив приготувати сніданок. Взяв яйця, збив їх з молоком і спеціями, розігрів сковорідку...

Зазвичай цим займалась Наталя, однак я і сам не цурався роботи по дому. Мені було приємно інколи і самому приготувати сніданок, або романтичну вечерю. Авжеж, я не був сильним кулінаром, однак якісь прості речі мені були цілком по силах. Я любив спостерігати за її щасливою усмішкою, коли сам готував для неї щось.

Я вилив омлет на сковорідку і саме в цей момент почув її кроки коридором.

Коли Наталя відкрила двері на кухню, я побачив, що її очі були червоні, а під ними залягли величезні чорні кола. Вона дійсно спала жахливо...

— Добрий ранок,  — я усміхнувся і підійшов до дружини.

Обійняв її, чмокнув у губи.

— Привіт, — тихо сказала вона, все ще відводячи погляд, прямо як вчора.

— Наталю, я обіцяю тобі, все буде добре, — кажу, продовжуючи обіймати і дивитись в очі.

— Ти не можеш знати... Ніхто не може знати, — тихо сказала вона.

— Я знаю, — я поцілував її в щоку. — Я сьогодні взяв відгул. Піду в клініку. Зараз буду дзвонити нашому репродуктологу, нехай випише мені необхідні аналізи...

— Що б там не було, ти ж все одно проти... Проти штучного запліднення. А в мене скоріш за все інакше не вийде... — тихо сказала вона. — Час йде, я не молодшаю, кожен місяць на рахунку...

— Наталю, ти ще молода, лікарі казали, що треба пробувати. Я хочу пробувати ще, хіба це погано?... — я продовжував дивитись їй в очі.

— Я боюсь, Женю, — раптом сказала вона. — Боюсь, що коли ти нарешті погодишся, я вже буду нездатна народити навіть з ЕКО.

— Хіба ти не памʼятаєш, що казав психолог?... Можливо, проблема взагалі в твоїй голові, — нагадав їй я.

І саме в цю мить на її очі знов навернулись сльози. Вона хотіла вирватись з обіймів, але щойно я її випустив, то взяв за руку, щоб зупинити...

— Наталю, ну чого ти?... — розгублено запитав я.

Вона не відповіла. Я не знав, що мені робити... Я так хотів, щоб їй було добре, хотів підтримати її, однак вона ніби закрилась від мене. І від цього було боляче.

— Кохана, будь ласка...

— Відпусти мене, Женю, будь ласка, відпусти мене...

— Мені дійсно треба бігти на аналізи. Треба встигнути до девʼятої, — я зітхнув. — А потім я повернусь додому, до тебе.

— Я не буду вдома, піду на роботу, — сказала вона якимось аж надто рівним тоном.

— Пропусти сьогодні, — я зазирнув їй в очі. — Ти майже ніколи не пропускаєш роботу, тебе точно відпустять.

— Не хочу... — тихо сказала вона. — Знаєш, інколи мені здається, що тільки там я можу відволіктись...