1. Наталя. Коли дива не сталось...

Я опустила голову. Намагалась не дивитись ані на лікаря, ані на всі ті папірці з результатами. В принципі, мене попереджали, що так може бути, однак я все одно сподівалась на маленьке диво. Йшов пʼятий рік боротьби, пʼятий рік, як на всі свята від дня народження до Різдва я загадую одне й те саме бажання... Я все ще була достатньо молода, щоб народити сама, лікарі казали, що в принципі все там нормально, однак вагітність все не наступала і не наступала. Мій діагноз був «безпліддя неясного ґенезу».

— Можливо, вам час замислитись над ЕКЗ, — припустив лікар. — Ми вже говорили з вами про те, що якщо не вийде цього разу, то треба буде розглядати цей варіант.

— Сергію Генадійовичу, я вже казала вам... ЕКЗ — не варіант, — я зітхнула.

— Памʼятаю, — він кивнув. — Але на даному етапі я не бачу іншого варіанту.

— Однак ви казали, що шанси у мене є, що все нормально... — нагадала йому я.

— Так, — він погодився зі мною. — У вашому випадку, можливо, треба звернутись до репродуктивного психолога... Це може бути як ваша особиста непроговорена проблема, так і проблема, спілільна з партнером. Зазвичай ми радимо йти на сеанс разом із партнером...

— Ну у Жені дуже мало часу, він багато працює, майже без вихідних... Я ледь змусила його здати ті аналізи...  — сказала я злегка розгублено.

Я знала, що він ніколи не піде до психолога... Він взагалі не мав такого самого ентузіазму щодо зачаття, як і я.

— Але це було майже місяць тому, — заперечив Сергій Генадійович.

Я зітхнула і відвела погляд.

— Наталю, не засмучуйтесь, — сказав він мʼякше. — Як лікар, я впевнений, що в крайньому випадку через ЕКО, але ви точно зможете завагітніти.

— Дякую вам, Сергію Генадійовичу...

Саме в цю мить в двері постукали і вже за секунду її відкрили: до нас зазирнула жіночка десь років сорока на вигляд:

— Сергію Генадійовичу, мій прийом почався хвилину тому, — заявила вона.

— Добре, я піду, — я встала з-за столу, забрала папери. — Дякую вам. — я усміхнулась Сергію Генадійовичу.

— Обдумайте мої слова, Наталю, — знов повторив він. — Я подзвоню вам завтра щоб дізнатись, що ви вирішили щодо обох варіантів вирішення.

— Дякую, — я кивнула. — До побачення...

Коли вийшла з кабінету, а потім і з кліники, то замість того, щоб викликати таксі, вирішила прогулятись. Йти звідси додому було не надто близько, десь хвилин тридцять. На вулиці вже було доволі холодно, все ж, на дворі зима, а в Харкові вона не надто мʼяка... Однак мені подобався цей холод. Він змушував мене не розкисати, тримав в тонусі.

Я була не з тих, хто вірить у Бога чи щось подібне, однак останнім часом в голову почала закрадатись думка, що оце моє «безпліддя неясного ґенезу» — це покарання за моє минуле.

Колись давно я вже вагітніла, однак в той момент я не була готова стати матірʼю в двадцять один, тоді я тільки-тільки починала свою карʼєру... Та й Женя не готовий був навіть одружуватись. Я запитала його про те, як він ставиться до дітей, так, тільки натяками, не казала, що вагітна, однак почула саме ту відповідь, якої й очікувала. Він сказав, що хоче дітей, однак років за пʼять, не раніше, а до того хоче насолоджуватись мною і нашим персональним щастям...

Я була дурною і закоханою до безпамʼятства, боялась, що дитина дійсно може зашкодити нашим стосункам, насолоді молодістю і закоханістю... До того ж, ми тоді були навіть не одружені... А змушувати коханого чоловіка одружуватись на собі через дитину... Ні, не такого шлюбу я собі хотіла. Тому я прийняла рішення, рішення, яке зруйнувало все моє подальше життя...

І хоч лікарі в один голос казали, що те переривання абсолютно ніяк не вплинуло на мою фізіологічну здатність народжувати, вагітність все ніяк не наступала...

Холодний вітер дмухав прямо в обличчя, але я вперто йшла вперед. Я не збиралась сходити з обраного шляху, я була готова до всього. Я знала, що могло так вийти, тож... Так, думки з вітру знов перемкнулись на той негативний тест.

Коли зайшла до підʼїзду, то одразу ж пішла на сходи замість ліфту. Ноги вже були стерті до крові, але я не звертала уваги на біль. Навпаки, чомусь навіть відчувала певне полегшення, коли мала фізичний біль. Все ж, фізичний біль пережити набагато легше, ніж душевний...

Щойно підійшла до квартири, притулилась до дверей і зітхнула. Женя чекав вдома, я попросила його не йти зі мною, я завжди так робила. Він спочатку це поважав, потім трохи ображався, а зараз, схоже, нарешті повністю прийняв, і я була йому за це вдячна. Я так боялась що в один з днів лікар все ж скаже, що це саме моя провина, що це я винна в тому, що у нас з Женею нема дитини... А на ЕКО він не піде, я знаю, колись, ще на початку наших спроб, він казав, що готовий платити за обстеження, за будь-що, але на штучне запліднення не піде...

Тоді я ще не знала причини.... Але тоді вона мене й не цікавила...

Я дістала з сумочки ключа і вставила його в замкову щилину, однак ключ не повернувся.

За пару секунд я почула кроки, а потім і голос Жені:

— Наташо, це ти? — запитав він через двері, але навіть не почувши відповіді, відчинив.