Бонусний розділ 2. Зустріч заклятих подруг

Королева Люсінда сиділа у власному будуарі та спостерігала, як камеристка перетворювала тьмяні пасма на вишукану зачіску. Жінка втомлено усміхнулася своєму відображенню: що їй ще бажати? Король кохав до безтями, піддані боготворили, найближче коло поважало. Окрім хамки Танако, звісно. Та тій, хто поводився так зухвало, королева помстилася добряче.

 Але Люсінда все одно не була щаслива. Вагітність, а потім і поява на світ спадкоємця корони, далася важко. А ще більше за це гнітила сліпа радість Альфреда. Він годинами сидів біля дитячого ліжечка, розповідаючи малюкові історію королівського роду Хартуларі. Коли ж нарешті втомлювався те робити — повертався до королеви й вчергове дякував за сина. І наголошував, що один єдиний спадкоємець — трагедія для усієї королівської гілки. Раптом щось трапиться, то престол залишиться без нащадка і корону надягне на голову хтось інший.

Від самого народження сина королева чула: треба якнайшвидше народити ще двох дітей. А от більше неможна — це могло викликати небажану конкуренцію за трон і сварки під час розподілу спадку. Подібних розмов не було тільки перші три місяці після народження Альфреда Олівера IV, а потім повторювалися з кожним днем все частіше й змушували скаженіти. Жінці здавалося, що вона більше не є хазяйкою свого власного тіла.

Люсінда все розуміла. Зрештою, хоч і була з простого роду, вона мала освіту такого рівня, що була не простою гувернанткою, а вчителькою самої принцеси Сюзанни Августи, молодшої сестри короля Альфреда. Тож жінка чудово орієнтувалася в течіях королівських інтриг та підводному камінні, що з’являлося на шляху. Останнім часом тягар влади гнітив, але не настільки, аби вона відмовилася від чоловіка, сина та титулу. Хоч іноді й хотілося стати знову просто людиною, яка викладала етикет та літературу, а не постійно намагалася поставити на місце знахабнілих аристократок, що вважали Люсінду недостойною місця поруч з королем вискочкою.

Згадавши про останніх, королева скривила гримасу своєму відображенню. Вже за якихось тридцять хвилин їй доведеться приймати в себе фрейлін, усміхатися й милостиво приймати такі самі нещирі, як і королівська усмішка, компліменти та вітання.

— Ваша величність, — до кімнати зазирнула покоївка, схилилася у низькому поклоні, — прийшла віконтеса Танако.

— Господи, хіба я зробила щось по-справжньому жахливе, що Ти караєш мене аж настільки жорстоко? — закотила очі Люсінда. — Проведи мою гостю до вітальні та запропонуй чаю. Я вийду за кілька хвилин.

Жінка підвелася з крісла та прискіпливо себе оглянула. Теракотова сукня сиділа чудово та підкреслювала повні груди, що стали ще більшими від годування спадкоємця трону. Приховувала зайве, те, що досі не повернулося до колишніх форм. Королівська кравчиня чудово знала свою справу, але факт залишився фактом, Люсінда почувалася незграбною потьмянілою жінкою. І менш за все вона хотіла в такому стані зустрічатися віч-на-віч з Айко. Можна було відмовитися, вона, врешті-решт, королева і мала цілковите право то зробити. Але Люсінда сама обрала цю дату, призначила її днем зустрічей із фрейлінами і відмова через просте небажання скидалася більше на примху чи дитяче вередування. А ще хотілося накінець поставити крапку в цій неприємній історії. Чому б не зараз?

Ще трішки постоявши біля вікна та потягнувши час, Люсінда вийшла до вітальні. Віконтеса Танако підскочила з крісла та присіла у шанобливому кніксені.

— Ваша величність Люсінда Маріанна, — промовила Айко, не піднімаючи голови.

— Віконтесо, — кинула у відповідь королева, пройшла до крісла та присіла, оглянула все навколо. Вона полюбляла цю вітальню. Ніжні пастельні кольори інтер’єру, дрібні квіти, вишиті шовком на оббивці меблів, легкі гардини колихалися в повітрі, що линуло із відкритих вікон. Літо було у розпалі, і Люсінді подобалося спостерігати, як пил танцював у сонячних променях. Коли мовчати далі вже було неможна, королева звернулася до заклятої подруги: — Сідай, Танако, нема правди в ногах.

— Кажуть, що в сідницях її теж небагато, — худорлява та тонка, неначе витвір східного мистецтва, жінка присіла на самий краєчок крісла та усміхнулася. Було очевидно, що жінка готувалася до зустрічі. Бузкова сукня робила її схожою на квітку з луків Оранської Імперії, а влучно підібрані прикраси не тільки підкреслювали тонку довгу шию, неначе виточені з мармуру ключиці, та стягнуті корсетом груди, а й запалювали в темних очах сапфірові вогники.

Люсінда дивилася на віконтесу, що сиділа навпроти і позирала у відповідь із сумішшю зневаги, образи та… жалю. Як ніколи до цього, королева почувалася непривабливою та змученою. Вона дійсно провчила зухвалу леді і зробила це майстерно та витончено, проте зараз не відчувала з цього приводу геть нічого. Ані задоволення, ані радості, ані тріумфу. Нічого! Хіба що втому.

Можливо, вони навіть могли б колись стати якщо не подругами, то хоча б добрими приятельками. Обидві аж занадто впевнені в собі, знали собі ціну й не цуралися йди до цілі, не звертаючи уваги на супутні втрати. Занадто схожі. Але вже як вийшло. І Люсінді на мить навіть стало трошки шкода — саме такої подруги поряд їй не діставало в цей непростий час.

— То що тебе привело до мене? — служниця налила королеві чаю і та зробила невеликий ковток, подивилася із сумом на тістечка, та куштувати не стала.

— Сьогодні день аудієнцій, — Айко теж відпила трохи зі своєї чашки. — Будь-яка фрейліна може прийти та привітатися зі своєю королевою.

— Здається, ти перестала бути частиною моєї свити рік тому.