Розділ 26. Ентоні

Як виявилося, нічого по-справжньому важливого Альфред від мене не хотів. Так, вчергове привітати та наголосити, що ми маємо королівське благословення на якнайшвидше одруження. Я був трохи роздратований, проте не через те, що давній друг не просто наполягав, а прямо таки наказував. Та на те він король, аби мати подібні привілеї. Мені ж залишалося тільки усміхатися та погоджуватися. Можна було б і посперечатися, але не тут і не з цього приводу. Зрештою, завжди можна було послатися на те, що це король наказав, а не сам я хотів привласнити норовливу красуню якомога швидше.

— Ваша світлість! Герцоге! — пролунало ззаду і я обернувся. Біля мене стояла руда подруга Рози. І, на скільки міг згадати, сестра дуелянта.

— Слухаю вас, панно Вествуд.

— Я ніде не можу знайти Лавінію. Спитала в її батьків, та баронеса порадила звернутися до вас, — заторохкотіла дівчина. А потім закотила очі й перекривила слова Сесіль Беллоуз: — хто, як не наречений має знати, де його майбутня дружина?

Я спохмурнів. Розмова на терасі виявилася геть не такою, як було заплановано, та полишила по собі неприємний присмак. Довелося стати прямолінійним та навіть жорстким, але від самого початку я пообіцяв сам собі бути максимально відвертим. Поміж нас і так вдосталь таємниць та непорозумінь. Але, вочевидь, я переоцінив дівочу витримку, і Роза, не витримавши всієї ваги істини, образилася.

Насправді, значно краще було б сказати інше. Теж правду, але не всю. Розповісти про те, що вона підкорила мене своїми кучерями та нахабним зеленим поглядом. Що звела з розуму нежіночими захопленнями. Що її сила духу та відмова коритися зашкарублим правилам змушувала мене одночасно усміхатися та захоплюватися. Зрештою, треба було сказати, що та бісова цнота, через яку й зчинилася ця буря, не така вже й важлива. Бо Айко, то від самого початку було не про глибокі почуття, не про кохання. Її чистота, навіть якби вона була присутньою, не мала жодного значення. А от вона, Роза… Та я зірвався і тепер мав знайти розлючену дівчину. Щоправда, жодного уявлення не мав, що казати тепер.

— Баронесо Беллоуз, — вирішив розпочати пошуки з найближчих родичів, — чи не підкажете, де ваша донька?

— Хіба не наречений має знати, де його майбутня дружина? — баронеса, ніби в здивуванні, підняла тонку брову. А потім подивилася і прищулилася. — Гадаю, що ви наговорили їй чогось виключно неприємного, що вона вирішила дати драпака.

— Леді, просто скажіть, куди вона поділася.

— Я не слідкувала, — зітхнула жінка, — проте є тільки два варіанти: або вона вдома, або… Або шукає підтримки там, де завжди її отримувала.

— Де?

— В маєтку Вествудів.

— І Ви так легко про це кажете?

— А Ви так легко відмовитеся від неї, раптом вона скоїть якусь дурницю? — не змовчала баронеса.

Я зірвався з місця: не відповівши, не подякувавши, і, тим паче, не попрощавшись. Спочатку вирішив поговорити із Маркусом. Саме на його плечі ляже сьогоднішній вечір, доки я не повернуся разом з істеричним дівчам. Потім перекинувся кількома словами з Їхніми величностями. В подробиці не вдавався, проте королева хмикнула: ще навіть не одружені, а вже такі пристрасті вирують.

Карета Беллоузів стояла на місці. Не могла ж вона піти по такому холоду пішки? Так, тут не Айсборн із його морозами та кучугурами снігу, але притемком, по холоду, у бальних туфлях… Та байдуже, верхи я наздожену її в будь-якому разі. Конюшні зустріли мене теплом, рідким іржанням, перестуком копит та ароматом сіна. На зустріч вийшов хлопчина.

— Чого бажає Ваша світлість?

— Стрімкого.

— За мить все буде готово, — заволав хлоп і кинувся запрягати коня. Виходило вправно і я мовчки спостерігав за впевненими рухами. Конюх, помітивши мою увагу, пришвидшився та почав теревенити: — Дивно, Ваша світлість, у розпал святкового вечора покидати власний маток. Та  і не ви один.

— Хтось ще поїхав верхи?

— Та так-то воно так. Леді у золотій сукні. — кінь нетерпляче переступив з ноги на ногу, трошки супротивився, проте вудила закусив. — Я ще кажу їй: леді, постривайте, я жіноче сідло принесу. А вона: не гай часу! Хіба жінці в сукні годиться по-чоловічому верхи їздити?

— Хіба вона перестане бути жінкою, якщо в чоловічому сідлі проїдеться? — усміхнувся я гірко. В цьому малому конюхові мимоволі впізнавав себе. Такий саме впертий та впевнений в тому, що стать надає більше привілеїв. Хоча, ми обидва були в цьому впевнені. Але ж від цього це твердження не ставало більш справедливим?

Стрімкий був радий розім’ятися. Нарешті я не стримував киплячої невпинної енергії благородної тварини і він віддячував мені швидкістю та рідким голосним іржанням. Ноксвіль та його околиці були на диво тихими і безпечними. Я не боявся, що хтось міг образити мою наречену, чи що напав якийсь звір. Але жінка сама могла бути найстрашнішим звіром, коли ображена та розлючена.

Кінь ніс мене в бік маєтку Беллоузів. Не довго розмірковуючи, я вирішив почати звідти, бо повернутися додому було б цілком логічно. Та в голові весь час прокручувалася наша остання розмова, досі лунали слова Рози: цнота — явище тимчасове і його дуже легко позбавитися. Дуже легко… Тимчасово…

Різко потягнув на себе вуздечку й кінь встав дибки. Заіржав, стрибнув кілька разів і нарешті зупинився. Добре, що я вправний вершник і втримався. За інших обставин мої нервові та невпевнені рухи могли б мені вартувати якщо не життя, то зламаних кінцівок або відбитого заду точно. Дав тварині хвилинку заспокоїтися, похлопав по шиї, немов просячи вибачення, та розвернув в інший бік. Здалося, що в голові вималювалася картина і стало очевидним, що саме Роза вирішила зробити.