Розділ 24. Ентоні

Підбиті чоботи гулко цокотіли мармуровими сходами королівського палацу. Врешті-решт все скінчилося і це був такий собі візит ввічливості до родини монархів. Останнім часом події неслися сніговою кулею з гори й зносили все на своєму шляху. Я був щиро вдячний Айко за її сприяння розкриттю справи.

Та якої, насправді, справи? Досі не міг усвідомити, що через якийсь недолугий жіночий романчик зчинилася буча такого масштабу! Все ніби склалося у зрозумілу картину: винні виявлені (точніше, виявлена відсутність винуватих), остаточні крапки над і розставлені, справа закрита.

От тільки мене гризло ще одне питання. Як так вийшло, що голова внутрішньої розвідки лорд Прімроуз так бездарно зробив свою справу і підсунув мені подібні дурниці? На додачу підняв чималий ґвалт, який дійшов до самого короля. Насправді, питань було чимало. Наприклад, чому Його величність відправила саме мене? Спочатку це виглядало цілком логічно, проте чим далі, тим більше все це ставало схожим на безглузде витрачання часу. Чому легенду вигадала буквально за п’ятнадцять хвилин королева, а король так легко погодився?

Звісно, всі були на нервах — ситуація не зі звичайних, але от так поквапом? Без підготовки? Без попередніх розробок? Зрештою, якого біса задля попередньої розвідки на місцевості король наполягав саме на моїй кандидатурі? В Прімроуза, та й в мене також, велетенський штат шпигунів — можна було заселити половину Ноксвіля, але поїхав я.

На додачу, чи не все королівство гуділо новинами, які дізналися з газет, про мене та Айко. Леді Танако стримано усміхалася з цього приводу, я ж потикався оголосити спростування. І так було зрозуміло, що після історії з арештом родини Беллоузів та мого прохолодного ставлення, юна баронеса мене ненавидить. Але після подібної новини її ненависть мала зрости в декілька разів. Якщо спочатку ще можна було якось пояснити свої дії необхідністю на рівні держави, то оце фото, ніби ми на побаченні і плануємо далі палку нічку, пояснити було вкрай важко.

Я планував, після закриття справи та передачі її до архіву, повернутися в Ноксвіль і розпочати все спочатку. Тепер вже без надуманої причини, а тому, що Роза дійсно була чудовою юнкою та знайшла відгук у моєму серці. В будь-якому разі нам треба поговорити, а далі вже як буде. Проте я не збирався просто здатися.

За цими роздумами навіть не помітив, як дістався королівських покоїв. На диво монархи вирішили зустрітися зі мною не в залі для офіційних прийомів. Це не було чимось незвичайним, проте сьогодні здивувало — ми начебто мали говорити про справи королівства, а не про щось приватне.

Слуга розчахнув переді мною двері й я зробив крок до кімнати. У великій блакитній вітальні, за низьким столиком сиділа королева. Люсінда розливала чай та важко дихала — не те, щоб я прямо вираховував, проте мав підозри, що з дня на день Ізідора нарешті вітатиме новонародженого спадкоємця престолу.

Позаду стояв Альфред та розтирав плечі дружині. Вони виглядали такими щасливими та умиротвореними, що десь глибоко всередині мене шкрябнула заздрість. Ще донедавна я навіть уявити не міг, що колись захочу отак вранці допомагати дружині й очікувати на диво народження нового життя. На мить примружив очі й уявив себе на їхньому місці: в нашого з Розою сина мали бути такі ж самі, як і в матері, кучері та ластовиння на кирпатому носику. Похитав головою, виганяючи незвичні образи з думок. Про це ще рано думати, але картинка мені припала до смаку.

— Добрий ранок, Ваші величності, — я зробив невеликий уклін та усміхнувся.

— Вітаю, вітаю. Нарешті ти довів до кінця це неймовірно складне завдання і маєш право на відпочинок. — Альфред відірвався від своєї справи та підійшов до мене, потиснув руку. — І на влаштування особистого життя.

Король махнув в бік столика, запрошуючи доєднатися до ранкового чаювання.

— Гадаю, про це зарано говорити, — я присів у таке ж блакитне, як і все навколо, крісло.

— А коли буде вчасно? — хмикнула Люсінда. — Коли тобі виповниться сімдесят?

— Хоча б сорок…

— Вісім років? — Альфред підняв брову у королівському здивуванні. — То занадто довго. Ми з Її величністю вирішили віддячити своєму вірному другові, тож ось.

Король посунув в мій бік конверт і дивився в очікуванні, доки я діставав складений в декілька разів аркуш. Мої очі забігали рядками, виведеними каліграфічним почерком. І чим довше я читав, тим сильніше починало рухатися волосся на моїй голові. Звісно, монархи могли вважати це вдячністю або доброю справою, але в мене з цього приводу була власна думка.

— Це якийсь жарт? — тихо промовив та втупився важким поглядом у Альфреда. За інших обставин, та й хтось інший, подібного собі дозволити не міг. Але я мав на те право, адже був королю не тільки вірним слугою, але й близьким другом.

— Жодних жартів, — Альфред відкинувся на спинку свого крісла та склав руки на грудях, — Люсінда має нестримне бажання відсвяткувати Різдво у твоєму маєтку в Ноксвілі. Сам розумієш, я не хочу відмовляти в такій дрібниці матері свого сина.

— Чому? — тепер я повернув голову до королеви і та скривилася, посовалася на кріслі, шукаючи більш зручне положення.

— Альфреде, любий, можна я розкажу? — важко зітхнула й скинула подушку на підлогу. — Більше не хочу приховувати. Мені народжувати скоро, тож боюся унести цю таємницю із собою, якщо щось піде не так.