Розділ 23. Роза

— Я принесла тобі черговий привід ненавидіти герцога, — навіть не привітавшись, заволала Тереза ще від входу. — Розо, раптом ти вирішила його пробачити, то ось тобі черговий доказ, що він той ще покидьок!

— Сідай, борчиня за добро та справедливість, — зітхнула я та махнула рукою подрузі. Сама вже розливала чай по чашках, хоч нестерпно хотілося батьківського бренді.

Останні тижні були нервовими та напруженими. До родини мене не пускали, герцог зник і геть ніхто не хотів нічого пояснювати. Тим паче допомогти. Я отримувала хіба що різну кореспонденцію, але в тих листах не було абсолютно нічого цікавого, аж доки на моє ім’я не прийшла листівка від «папільйоток».

От хто мене безмежно здивував — я була впевнена, що їхнє існування скінчилося після невдалого мітингу та масових арештів. Але ж ні! Вони свою справу не полишили (що тішило, насправді) й навіть встигли провести чергову зустріч. Мене туди не запросили, проте згодом повідомили, що баронеса разом із доньками виключені зі спілки через невизначене становище родини Беллоузів. Коли я читала чергове «сумніви у надійності та лояльності», брови піднімалися все вище, а всередині палав вогонь. Виключити матінку зі спілки, яку вона й створила? Треба вміти!

Я було вже зібралася їхати на чергове зібрання та розбиратися, проте неочікувано на порозі з’явився барон Беллоуз разом із матінкою та Кевіном. Мені різко стало не до того. Та й баронеса була цілковито проти з’ясування стосунків.

— Доню, зараз не на часі, — повторювала вона і мене відпускало. — Маємо значно важливіші питання, які потребують негайного вирішення.

Так, мою родину відпустили. Не можна було сказати, що це було подією, яку я не намагалася пришвидшити. Зрештою, недарма я стрімголов неслася в Дору разом із Патріком до найкращого в королівстві заступника. Плюючи на всі умовності та обмеження суспільства, я летіла верхи в чоловічому сідлі й вбрана у штани, і мені зовсім не було справи до чужих думок з цього приводу. Заступник покривився, немов не хотів зв’язуватися із зухвалою членкинею родини ренегатів, проте пробурмотів: «мене попередили про ваш візит і натякнули, що відмовити неможна». На що саме натякав цей сивий добродій здогадатися і хто саме його попереджав було вкрай складно, але в ту мить не мало значення. Головне, що він за добу був вже в Ноксвілі та встав на захист моїх батьків.

Ще через деякий час барон, баронеса та брат були вдома. Я не могла сказати, чи це заслуга саме іменитого заступника, чи так доля склалася. Ніхто нічого не пояснював і не вдавався у подробиці, проте вручили грамоту, яка підтверджувала зняття всіх обвинувачень. Та більш за все вразив лист за підписом короля, в якій монарх дякував роду Беллоуз за вірність короні та сприяння розкриттю змови. Нічого цінного до грамоти додано не було (дуже по-королівськи!), та головне, що все це закінчилося. Шкода було тільки, що за заступником помчалася не одразу, а через деякий час та після підказки Патріка.

Я безмежно втомилася бути головою родини. Була до цього не готова! Ба більше, не дуже й хотіла, відчувши безпосередньо на власній шкурі, як важко бути жінкою у патріархальному суспільстві. Не тільки стать, а й звинувачення батьків та брата в зраді виявилися не просто випробовуванням на міцність, а справжньою школою життя. Я билася в усі двері, приїжджала до друзів батьків просити про допомогу чи хоча б поради, проте незмінно ввічливі дворецькі зі штучними посмішками однаково промовляли: просимо вибачення, та лорд (тут треба просто підставити потрібне ім’я) сьогодні не приймає (у від’їзді, погано почувається, тощо).

На мене дивилася із сумішшю жалю та зверхності всі, окрім Терези. І взагалі всієї родини Вествудів. Патрік став моєю підтримкою в цей буремний час. І це проявило ще одну суспільну проблему — ти міг мати будь-який статок, але якщо він не підкріплений титулом, то ти — ніхто. Вочевидь, Патрік до цього звик. Я ж скреготіла зубами, чи не вперше по-справжньому звернувши увагу на таке снобістське відношення людей.

Напевно, мені довелося швидко подорослішати, адже разом із страхом за рідних, розчаруванням в тих, кого донедавна вважала за друзів, та тремтінням у очікуванні невідомого, я різко усвідомила — життя може змінитися вмить. І ніколи не здогадаєшся, на який саме бік будуть ці зміни.

Але пізно ввечері, коли я залишалася сама в кімнаті та збиралася спати, то нарешті могла скинути уявні обладунки та поставити меча в куток. На плечі тиснула вся вага відповідальності, груди стискала образа. Та гірше за все мені було через відчуття жахливої зради. Ентоні… Герцог Гамфрі (досі у вухах лунало його виправлення) розтоптав ті паростки кохання, що почали зростати. Знищив їх своєю підступністю. Чим більше часу минало, тим більше я впевнювалася, що всі його залицяння від самого початку були виключно для того, щоб змієм прослизнути до нашої родини та винюхувати, визнавати, плести інтриги.

Як можна було бути такою дурепою? Я ж сама його питала щодо доцільності присутності Айко Танако, сама не вірила у всю цю маячню із пошуком нареченої. Та все одно розтанула, неначе фруктовий лід на сонці. І як остання дурепа! Від темного полум’я у оніксових очах, від розмов на межі пристойного з неприйнятним, від того, що почувалася такою дорослою і трошки сп’янілою. Від нових вражень, від незнайомих почуттів, від усвідомлення — ЯКИЙ чоловік до мене залицявся. Дурепа, як є.

— Розо, ти тут? — перед обличчям з’явилися пальці подруги, якими вона кілька разів клацнула, повертаючи замріяну мене на землю.

— Вибач, — насилу усміхнулась я та взяла чашку до рук. Чай заколихався, намагаючись розплескатися на темно-зелену сукню, і я поставила її на місце. Задзеленчала порцеляна, а маленька срібна ложечка впала на підлогу із таким грюкотом, ніби звалився якнайменше стіл або шафа із книжками. Я розгладила поділ, втомлено видохнула і нарешті поглянула на Терезу. — То що ще ти дізналася?