Розділ 22. Ентоні

Я знов вирушив у довгу путь. Якщо до Дори, столиці нашого королівства Ізідори, було кілька годин верхи, то до Північної Застави верхи дістатися було можливо, але довго, незручно й клопітно. Це було б виснажливо й для мене й для Стрімкого, а коня свого я любив і знущатися над твариною не мав ніякого бажання. І Маркуса вирішив не смикати та тягнути слідом за собою. Він залишився моїми очами та вухами в Ноксвілі.

Іноді було страшенно шкода, що в нашому світі не було магії і не існувало порталів для швидких переміщень. Це неабияк заощадило би час. І не дозволило довго розмірковувати. А мені подумати було про що, але не хотілося. Вже минуло кілька тижнів, а досі перед очима стояла Роза, яка після двох моїх слів перетворилася з яскравої, неначе весняне сонечко, феї на крижану відьму. Я досі пам’ятав, як згасла в зелених очах надія та розтанула та крихка довіра, що тільки починала з’являтися.

Та інакше я не міг. Не мав права виказувати доньці ренегатів знаки уваги. Вона — донька заколотників, зрадників корони! І доки не доведено інше, весь їх рід не просто під підозрою, він на межі знищення. Безумовно, всіх не стратять, але заберуть титул та угіддя з маєтком. Що буде, як родина втратить всі статки та ім’я? Моєю головною справою було вивести заколотників на чисту воду, допомагати їм жодного обов’язку не мав.

Похитав головою. Я ж їхав до Ноксвіля з планами замарити голівку провінційної баронеси та визнати всю необхідну інформацію, а потім з легкістю попрощатися. І от де я опинився! Спочатку несерйозно поставився до поставленої задачі, далі й думати забув про розслідування, бо всі думки полонила русява смарагдовоока валькірія! Якось непомітно навіть для мене самого службові обов’язки перетворилися на легкий та приємний флірт з юною, проте жвавою та обізнаною леді.

І тепер я ходив по дуже тонкій кризі. Я не міг показувати своє справжнє відношення до Рози, аби за будь-яких результатів цього розслідування міг захистити. Якщо знайдуться докази, що родина не причетна до заколоту, тоді ніхто не зміг би звинуватити юну леді, що вона впливала на мої рішення нечемними та порочними методами. А якщо все виявлене в друкарні та під час допитів навпаки підтвердиться, то Розі знадобиться таємна підтримка. Цю дівчинку я не зміг би кинути напризволяще, навіть якби сам король наказав. І в цьому випадку теж було б значно краще, якби ніхто не здогадувався, що до цього причетний саме я. Звісно, питання із освідченням та весіллям доведеться перенести на невизначений термін. Треба чекати, а це я вмів чудово.

От тільки думка дряпала серце крижаними пазурами — Роза не пробачить. Ані зазіхання на родину, ані зраду та зверхнє спілкування. Нічого! Головне, вивести її з-під удару королівського гніву, а далі вже розберуся, як звабити та повести до олтаря норовливу наречену. Та перш за все треба поставити крапку в цьому розслідуванні.

Постоялі двори та таверни плуталися в голові. Мій шлях тривав вже другий тиждень. Але я не міг доручити це геть нікому. Занадто серйозну інформацію отримав від баронеси Беллоуз під час допиту і від підтвердження її слів щонайменше залежала доля всього роду. Та й майбутня розмова мала бути напруженою. А ще в мене було більше, ніж у всіх, шансів розговорити певну особу. От тільки її місцезнаходження мене неймовірно здивувало. Що вона там забула?

Дістався пункту призначення лише на п’ятнадцятий день. І з кожним днем ставало все холодніше. Айсборн взагалі зустрів мене хуртовиною та крижаним вітром. На відміну від Дори, та й Ноксвілю також, все, що поряд з Північною Заставою, було вкрите снігом вісім місяців із дванадцяти. Містечко виявилося зовсім маленьким, із дерев’яними, прикрашеними різьбою та ліхтариками будиночками з гострими дахами. Над димарями вилася пара, вікна мерехтіли вогнями та теплом, з місцевого шинку чувся спів та сміх. Все це було ідеальним місцем для святкування зимових свят. Примружився на мить і перед очами постали образи: розпатлана й не обтяжена одягом Роза сидить на білих простирадлах, прикриваючись ковдрою та п’ючи тягуче солодке вино із прянощами. Пазурі на серці перетворилися на важкість трохи нижче. Сплюнув — не дуже вдалий час обрав для мрій про юну баронесу.

Вирішив потурбувати місцевого голову вже вранці. Я не афішував свій приїзд, тож не було страху, що потрібна мені особа накиває п’ятами посеред ночі. І хотілося простого людського: гарячої ванни, гарячої їжі та вина. Зупинився біля шинку — зазвичай в таких закладах здавали кімнати на постій. Шинок виглядав цілком пристойно, а я все одно не планував затримуватися надовго.

Неначе із снігового кучугура, на зустріч мені вистрибнув хлопчина, закутаний так, що були видні тільки очі та простягнув руки до поводу. Я зіскочив зі Стрімкого, передав його місцевому конюхові та увійшов досередини. Всередині було тепло і духмяніло смаженим м’ясом. В животі забуркотіло — сніданок відбувся годин десять тому.

До мене підійшов справний лисий чоловік у шкіряному передникові.

— Чого лорд бажає? — спитав він, ані на мить не сумніваючись, що до його шинку завітав не пересічна людина. — Вечерю чи кімнату?

— Все одразу, — я роззирнувся навколо. Все було охайно, хоч і невибагливо. Зрештою, саме те, що мені й було потрібно.

— Їжу подати наверх?

— Я спущуся до загального залу за кілька хвилин.

— Якщо на те Ваша воля, — схилився шинкар та вигукнув: — Калино, проведи лорда відпочиваючого до кімнати шість.

— Миттю! — дівчина у широкій спідниці та білій кофтині, яка більше показувала, ніж приховувала, зробила кривий кніксен та махнула рукою в бік сходів. — Чи є в пана… Перепрошую… Чи в лорда є багаж?