Розділ 20. Ентоні

Я відправив Розу та її компаньйонку, яка весь час чи то молилася, чи то насилала прокльони, додому на кареті місцевої стражі і з охороною. Як би мені не хотілося супроводжувати їх особисто, та обов’язок перш за все.

Всі розбишаки були затримані та розміщені у місцевому казематі. Щоправда, заарештованим жінкам було не дуже зручно — мабуть, в’язниця Ноксвіля до сьогодні ніколи не бачила таку кількість правопорушників одночасно. От і довелося охоронцям правопорядку розміщати у двомісні камери по чотири особи. Загалом було затримано тридцять сім осіб. Більшість з них буде відправлена додому — немає в королівстві заборони на проведення масових заходів. А от десятку тим, хто кричав та жбурлявся фарбою та камінням, доведеться затриматися на довше.

Неабияк хотілося привести себе до ладу та змити нарешті цю кляту фарбу. І з кожною хвилиною ця думка захоплювала мене все більше. Врешті-решт, панянкам потрібний час, аби у повній мірі усвідомити те, що трапилося. От як раз посидять, поміркують, а я тим часом завітаю до свого маєтку.

Як на зло, зіткнувся у холі з Маркусом. Друг спочатку помовчав, проте його витримки надовго не вистачило, й розреготався. Я було подумав, що він на підлогу впаде від того сміху. Та де там! Втримався.

— Ентоні, серйозно? Це тебе квіточка твоя так розфарбувала? — насилу вичавив із себе маркіз. — Оце характер в дівчини! Якби ти не накинув на неї оком, то я б запросив її на чаювання.

Я скрипнув зубами. Навіть чути про те, що улюбленець жінок (і чому леді насилу не втрачають свідомість від блакитнооких блондинів?) міг би припхатися до Рози із недолугими залицяннями. Кулаки стиснулися самі собою. Нерви ні до біса! Хіба мало мені було того дідькового мітингу?

— Воу, друже! — вмить посерйознішав Маркус. — Бачу, не сліпий. Жарт виявився невдалим.

— Дійсно, невдалий! — я вже крокував сходами. Крикнув своєму камердинеру, що переминався з ноги нагорі: — Кеннете, підготуй мені ванну. І мундир. Хутко!

Всередині все кипіло та вирувало. В мене буде можливість скинути цю напругу під час допитів, але все, що трапилося останнім часом, доводило мене до сказу. Від самого початку план пішов під три чорти. Я так нічого не дізнався щодо заколоту. Розірвав стосунки із постійною коханкою з помпою та феєрверками. Замість того, щоб виявляти знаки уваги й завоювати серце кучерявої красуні, я весь час потрапляв у якісь недолугі ситуації. Так, сьогодні вдалося прикрити її собою від атаки фарбою, проте Роза чудово б і сама впоралася — це ж треба було так вправно впасти й захиститися столом!

За п’ятнадцять хвилин я вже змивав із себе сліди феміністичного страйку. Фарбник виявився огидно цупким і зовсім не хотів зникати зі шкіри. Нічого, я теж вмів бути наполегливим.

Коли застібав ґудзики — в двері постукали.

— Заходь! — ніхто, окрім Маркуса, це бути не міг. Двері розчахнулися й на порозі дійсно опинився друг. Залюбки запропонував би йому випити бренді, але попереду купа роботи і допитувати жінок, дихаючи на них перегаром не було ніякого бажання.

— Як ти, друже? Прийшов до тями?

— Я від тої тями й не втікав, — буркнув у відповідь, збираючи досі вологе волосся у хвіст.

— То що пішло не так?

— Все, Маркусе! Все пішло не так.

— Розповіси?

— Нема коли, — і я не брехав. — Хіба що маєш бажання посприяти та поїдеш зі мною до місцевої буцегарні, аби допомогти провести допити неврівноважених відстоювачок жіночих прав.

— Не думав, що подібне встигло докотитися і до провінції.

— Знаєш… — на мить задумався, — здається, це воно звідси просочилося до столиці, а не навпаки. Більшість леді Дори бажають заміж і повного утримання, а тут — ти диви, — рівних прав!

— Слухай, — Маркус підійшов ближче та заговорив тихіше, — не знаю подробиць, але точно король сюди тебе відправив недарма. Чудово розумію, що таке державна таємниця і в жодному разі не прошу її розкривати. Та ти і не став би! Проте можливо тобі потрібна допомога? Щось, окрім відволікання від тебе спраглих до одруження панянок і їхніх матерів?

Задумався на кілька хвилин. Нікому з місцевих охоронців правопорядку я не міг доручити ставити жінкам питання певного порядку. А от маркізу Джою… Чом би й ні?

— Є ідеї, чому ми саме тут? — нарешті спитав в друга.

— Є припущення, — чоловік широко усміхнувся. — Скоріш за все тебе відправили, аби розкрити якусь змову. Враховуючи твою посаду, вона має бути пов’язана із іноземними шпигунами. Чи щось таке.

— Майже, — я ляснув Маркуса по плечу. Більше не було можливості сумніватися та довго розмишляти, мені справді потрібна допомога. В кінці кінців, король дав мені найширші повноваження і я міг залучати до розслідування справи будь-кого на свій власний розсуд. — Не змова, а заколот. Ноксвіль та навколишні землі планують відділитися та проголосити незалежність.

Маркіз Джой поглядав на мене із недовірою. І я його чудово розумів.

— Чому ти? Хіба цим не має займатися Прімроуз? — це було питанням на мільйон. І я теж не знав на нього достовірної відповіді. Можливо, саме через те, що на мене скинули не мої обов’язки і не мою роботу, я не дуже серйозно поставився до завдання. А ще через власну пиху, адже вважав провінційних людей недолугими та простими. Та час минав, а я так нічого й не дізнався, тільки проблем набрався, як собака реп’яхів. Альфред Кларенс ІІІ рано чи пізно вимагатиме відповідей, яких в мене не було. Звісно, ми приятелювали з ним, проте там, де крутяться гроші та велика політика, дружба — поняття відносне.