Розділ 19. Роза

На зборах «папільйоток» мені довелося бути присутньою всього один раз. Але містечко в нас невелике й більшість людей знали один одного. Особливо коли мова йшлася про місцевий вищий світ. В перший раз невідомою (та й те умовно) для мене була компаньйонка віконтеси Танако, а з усіма іншими я була так чи інакше знайомою.

Мабуть, тому й було сьогодні так дивно бачити знайомі обличчя саме тут і зараз. І ще більше дивувала відсутність матінки — вона, як одна із засновниць цього клубу із захисту прав жінок, точно мала б стояти попереду всіх, вести за собою свою паству. Але її не було і, очевидно, вона гадки не мала, що в цю мить проводилося щось подібне. А це могло означати тільки одне — відбувалося щось дивне й геть незрозуміле.

Жінки тим часом почали розкручувати свої рулони та розкладати принесені аркуші. Непередбачуваних гасел не виявилося — зовсім навпаки. Майоріли заклики надати жінкам права самим розпоряджатися своїми статками, обирати професію та право обіймати посади. Я цілком погоджувалася із мітингувальницями — тобто швачкою, покоївкою чи кухаркою жінка бути мала право! Навіть секретаркою, якщо дуже постаратися, можна влаштуватися (звісно, лише в тому випадку, коли батьки або опікуни дозволили та профінансували навчання, а чоловік дав згоду на працевлаштування дружини). Хоча, як на мене, секретарка — сумна посада, весь час біля «хазяїна», в більшості випадків не помічниця, а красива вітрина.

На обличчі пані Роулінсон панував такий вираз, ніби захисницю моралі та честі з хвилину на хвилину трясця вхопить. Очевидно, що на думку моєї компаньйонки, самостійні жінки — щось посереднє між куртизанками та обездоленими. Можливо, саме тому вона дихала так важко, немовби пробігла крізь цей парк кілька разів та обмахувалася віялом із таким завзяттям, що я повірила — відчайдушних жінок скоро знесе цим буревієм.

— Це обурливо! — нарешті не витримала поважна пані. — Чи не краще було б, якби ми повернулися додому. Або, на крайній випадок, перемістилися всередину й не спостерігали за всім цим балаганом.

— Пані Роулінсон, — посміхнулася я до компаньйонки (прибрати мене з цієї тераси можна було виключно силоміць), — в Ноксвілі так мало розваг. Дозвольте, якщо не взяти участь, то хоч спостерігати за подіями.

— А раптом це перетвориться на щось небезпечне? — не заспокоювалася жінка. Я поглянула на герцога й підняла брови. Дивлячись на чоловіче обличчя, було складно сказати — як він до того всього відносився, проте кути губ дрижали й повсякчас намагалися пом’якшити суворий вираз широкою усмішкою.

— Певен, — нарешті Ентоні втрутився у розмову, — нам нічого не загрожує. Хіба що оглухнемо від вигуків феміністичних гасел.

Безумовно, я розчула насмішку в словах чванливого аристократа. Та і не в причетності до вищого світу була справа. Ентоні просто був таким саме чоловіком, як і більшість, що вважала жінок якщо не людьми другого сорту, то виключно гарним елементом декору та показником певного статусу.

В моїй чашці плавала чи то маргаритка чи то маленька жоржина. Я дивилася, як рідина поступово темніла, насичуючись кольором, смаком та ароматом. Тістечка тішили погляд й приманювали, наповнюючи рот слиною. Розмова знов не клеїлася. Можливо, нам заважали «папільйотки», а може й ні. В думках промайнуло: нам навіть говорити нема про що! А далі як?

Ентоні розглядав різнобарвний натовп і час від часу цикав та важко зітхав. Я навіть хотіла було запропонувати все ж таки переміститися кудись, де буде тихіше, але не встигла. Не прислухалася, до чого саме закликали жінки, аж доки не почула власне прізвище.

— Ось, тільки подивіться на неї! На баронесу Беллоуз! — заволали із натовпу. Я не могла розгледіти — хто саме, а за тембром голосу не впізнала. Та й, якщо відверто, коли ми, дівчата, починаємо сперечатися, голоси наші можуть змінюватися докорінно та перетворюватися на психологічну зброю. Тим часом промовниця не зупинялася: — Хіба вона не зраджує прямо зараз своїх сестер? Замість того, щоб виборювати права жінок — сидить, усміхається набундюченому павичу. Напевно, очікує на пропозицію, щоб скніти до кінця своїх днів у герцогському замку, народжуючи дітей і зносячи безмовно зради та зневагу!

Безперечно, вдячні слухачки цілком погоджувалися із ораторкою. Натовп загомонів. З різних боків понеслося: запроданка, юда, перебіжчиця.

Я аж рота відкрила! Оце так новина! Чи ці пані подуріли? То й що, що я сиділа за одним столиком із особою чоловічої статі? Звідки їм знати, може я його саме навертала на шлях поваги до жінок!

Натовп не вгамовувався. Навпаки, заколихався, неначе море у шторм. Тепер вже всі без виключення жінки зосередили на мені свою увагу.

— Ату її! — знов пролунав мерзенний голос.

— Ату, ату! Гутю! — стало лунати з усіх боків.

Хтось засвистів і в мене полетіло дещо незрозуміле — у променях сонця зблиснуло щось скляне. Та вони дійсно втратили розум! Я шарахнулася, уходячи вбік від потрапляння «снаряду» та намагаючись укритися. Боляче приклалася ліктем, але в цілому приземлилася вдало — от недарма Патрік навчав мене правильно групуватися під час падіння. Я навіть повалила сусідній столик і сховалася за ним, немов за середньовічним щитом. Поряд з неменшим грюкотом впав мій стілець та слід за ним відлетів й стілець герцога. Заволала пані Роулінсон, але так і залишилася сидіти, прикриваючись карточкою із меню. Чоловік невловимим рухом перемістився та встав попереду нас. Він був схожий на риф у бурхливому океані, що боровся з оскаженілими хвилями.