Розділ 18. Ентоні

Спостерігати за зухвалою леді було суцільним задоволенням. Всіма правдами та неправдами дівчина намагалася не зустрічатися зі мною поглядом і від того ставало ще цікавіше. Коли нарешті Роза підняла на мене очі, то навіть у напівтемряві карети було видно, як на щічках розквітнули ружі. Сказати, що не звик до жіночої уваги, я не міг — це було б брехнею. Проте ця, ще напівдитяча, увага мене тішила. Хоча навпроти сиділа і червоніла вже зовсім не дитина.

Десь в думках пронеслося — можливо, королева не така вже була й неправа. З рештою, одружитися мені давно пора. Тож, чому б не обрати оцю сором’язливу леді? Тим паче за цією сором’язливістю приховується серце з перцем. Нам ніколи не було б сумно, це точно.

— То… — Роза м’яла у долонях хустку й вочевидь намагалася завести світську бесіду, — як ся маєте, герцоге?

— Маєш, — виправив я.

— Як ся маєш, Ентоні? — дівчина не стала сперечатися, проте значно зім’яту хустку обдарувала нервовим поглядом і запхнула до невеличкої сумочки. — Його величність не збирається відіслати тебе до Північної Застави?

— Баронеса Беллоуз! — гримнула підстаркувата компаньйонка і мені на мить хотілося роззирнутися й побачити матінку сімейства. В моїх думках баронеса та Роза були різними особами. Дівчина на слова пані хіба що очима зблиснула, проте не відповіла, очікуючи на мою реакцію.

— Найближчим часом ніби не збирався, — усміхнувся я. — Його величність напрочуд мудрий та далекоглядний. Навіщо йому відсилати свого найвірнішого підданого?

— Найвірнішого, то нічого не можу сказати, — не вагалася Роза із відповіддю, проте відчувалося — мала ще що додати. — Проте й того, хто додає чималого клопоту та галасу.

— Хіба що останнім часом, — нема було чим захищатися. Я навіть не встиг дістатися Ноксвіля, а у місцевій газеті вже написали про розбите горнятко з какао й аристократичну сварку, яка за малим не перетворилася на бійку. Не дивно, що юна леді вже в курсі столичних пліток. — Та можу запевнити, що жодних проблем у майбутньому не виникне.

— Дуже сумніваюся, — хмикнула дівчина й пані Роулінсон тяжко зітхнула.

— В будь-якому разі, тебе ця буря не зачепить. — принаймні я на це сподівався. Бути впевненим на всі сто відсотків я не міг, адже вже помилився — Айко таки вчинила сварку привселюдно. Але точно міг сказати, що Розу від своїх негараздів захистити зможу. Врешті-решт, не піде ж леді Танако висмикувати кучері суперниці?

— Хотілося б вірити, — навіть у напівтемряві було помітно, що леді посміхнулася тільки одним кутиком губ, від чого посмішка вийшла кривенькою та невеселою. — То через що сварка?

— Леді! — компаньйонка аж підскочила на місці, проте, як на зло, в цю саму мить карета загальмувала й пані завалилася на сидіння знов.

— Пані Роулінсон, з Вами все гаразд? — спитав я та, отримавши нерозбірливе, але відчутне «так», розвернувся до Рози. — Ти коли-небудь чула прислів’я щодо мерців, про яких кажуть тільки хороше.

— Тільки не кажи, що вбив леді Танако! — дівчина захихотіла.

— Звісно, що ні, — я теж широко усміхнувся. Ну от, дівчина нарешті починала ставати сама собою. — Але хіба не можна вважати відносини, що припинили своє існування, померлими?

— Ви, герцоге, хитруєте!

— Чого це?

— Бо в повному прислів’ї є останні слова, які хвацькі особи, от як ви, підступно забувають сказати!

Я захихотів. Баронеса — просто чудо!

— Безумовно, я пам’ятаю повний текст, — відгорнув занавіску й побачив, що візниця недарма зупинився — за веселою розмовою ми вже дісталися парку. Відчинив дверцята й вискочив на гравійну доріжку. Подав руку Розі. — Прошу, леді.

Дівоча долоня вже навіть не тремтіла. Хоча на мить мені здалося, що Роза відмовиться від допомоги й вийде з карети самостійно.

— Пані Роулінсон, — слід за юною баронесою, я подав руку і її компаньйонці.

— Дуже вдячна, Ваша світлість, — пані зробила неглибокий кніксен. — Я буду йти за вами. Гарної прогулянки. І тримайте себе в руках.

Мене така турбота повеселила — невже ця берегиня моралі та дівочої цноти дійсно вважала, що я потягну Розу кудись в кущі? З вуст зірвався смішок — хіба мені сімнадцять і відсутній жодний досвід? На ліжку зваблювати значно зручніше.

— Ми будемо найчемнішими в цьому місці, — вклонився до пані Роулінсон. Поряд мугикнула Роза. А я підставив дівчині лікоть, пропонуючи вхопитися за нього та йти вже на прогулянку.

В парку було дуже голосно та гамірно. Чомусь я собі уявляв тінисті, майже порожні алеї, по яким де-не-де прогулювалися окремі парочки. Де можна присісти біля водограю, тримаючи свою симпатію за руку, й нашіптувати на вушко милі дурниці. Проте сьогодні з усіх боків йшли люди. Більшість були жінки. Вони несли в руках якісь рулони або великі аркуші, складені в кілька разів. Дехто навіть ніс сумки зі стосами паперів та якісь склянки.

Я навіть напружився на мить. Та потім сам до себе засміявся — ну, не могли ж вони зібратися тут, аби вчинити революцію. А так, чим би жінки не займалися, аби не паплюжили гідність родини, були чудовими матерями та вірними дружинами. Чим вони займалися у вільний від своїх святих обов’язків час — нікого не обходило.