Розділ 17. Роза

Здається, я ще ніколи не чекала якогось дня із такою жагою. Хіба що як була малою та вірила у чаклунів, які приносили подарунки чемним дівчаткам. Тоді так само я чекала на свята й намагалася вполювати того потойбічного добродія. Святкові дні здавалися чимось по-справжньому казковим. З часом магія свят трошки втратила свій блиск — дорослішання розчинило срібне чаклунство у сухих похмурих знаннях.

І ось знов ці відчуття — на п’ятницю я чекала з такою кортячкою, що навіть матінка не витримувала мого метушіння й починала сміятися. Увесь ранок мене кидало з крайнощів у крайнощі. В одну мить я не мала жодного бажання знову бачити того гарнюка, а в іншу — серце калатало в грудях, мліли руки та всередині скручувався тугий джгут передчуттів.

— Матінко, що зі мною? — не втрималася й вчепилася в баронесу під час ранкового чаю. На думку спало страшне. — Невже… Не може бути! Я що, закохалася в герцога?

В голові зашуміло. Думки вирували птахами, що відлітали в теплі краї. Як так могло статися? Хіба в мене був хоч один привід закохатися в клятого герцога? Ну, хіба що пружні сідниці і вправне володіння зброєю вважати за нагоду. Мене кинуло в жар, долоні спітніли, а чаю вже геть не хотілося. Навпаки, тіло вимагало чогось кислого або гострого, здавалося, що ще мить і мене знудить. До біса такі каруселі! Я з надією подивилася на матінку — може, то я сама собі вигадала і мама скаже щось заспокійливе?

— Доню, про серйозні почуття говорити ще зарано. Тим паче ти його бачила лише кілька разів і геть не знаєш, який він насправді і чи взагалі вартий твого кохання. — леді Беллоуз відставила чашку та подивилася на мене так знайомо, наче я знову стала маленькою дівчинкою і питала в неї: звідки беруться хмари і чому дмухає вітер. — А от перше захоплення, перша закоханість… Так, цілком можливо!

— І що тепер робити?

— Заспокоїтися, — знову усміхнулася до мене, а потім гукнула служницю й попросила принести шматочки імбиру та лимону (я проковтнула слину — матінка точно розуміла, що зі мною відбувалося і що з тим робити).  А вже як на столі з’явилося те, що вона попросила, вдячно кивнула дівчині, махнула мені рукою, запрошуючи пригощатися, та розправила поділ яскравої жовтої сукні. Баронеса мала чудовий смак і виглядала значно молодшою за свій вік. Навіть сиві скроні, які вона, на відміну від багатьох, не приховувала та не підфарбовувала, робили її образ ще більш загадковим. — Як дійсно твоє захоплення перетвориться на щось більш глибоке та стане взаємним, тоді й будемо перейматися. А доти нема про що казати. Випий чаю та зроби кілька глибоких подихів. Це перше побачення, а не весільні клятви.

— Так, матінко, — я не могла сказати, що відповідь баронеси мене по-справжньому заспокоїла. Але поряд з нею я почувалася впевненішою. Сама себе не могла впізнати — де поділася та зухвала юна леді, яка не стидалася вбиратися в штани, скакала верхи у чоловічому сідлі, першою поцілувала хлопця? То, звісно, був Патрік, і якби він тоді не почав чинити супротив та пропонувати зачекати заручин, то поцілувала б ще. З першого разу не вдалося зрозуміти, через що стільки зітхань.

— Ти вже вирішила, в чому підеш?

— Оскільки герцог запросив на прогулянку до парку, то думала вбратися в блакитну із рожевими квітами сукню.

— Чудовий вибір, — м’яко промовила баронеса й поклала руку на мої долоні, ніжно потиснула пальці. — Доню, ти вже така доросла! Але ще така юна! Я навіть тобі трошки заздрю — перші почуття, перші залицяння, перша закоханість… Такий вир емоцій! Насолоджуйся, мила. В нашому світі заміжні жінки не завжди мають таку розкіш — бути щасливою.

— Гадаєш, Ентоні буде гарним чоловіком?

— Гадаю, що про це думати занадто рано. Слухай, що герцог каже і дивись — що робить. Як одне з іншим співпадатиме, то це непоганий знак.

Баронеса Беллоуз підвелася, погладила мене по щоці й вийшла з кімнати. Зелена зала, освітлена сонячним промінням, виглядала сьогодні по-особливому затишною та веселою. Хоча здається, що в мене сьогодні все було по-особливому.

Герцог Гамфрі з’явився у нашому маєтку рівно опівдні. Він вже звично був вбраний у темний, майже чорний камзол. Проте, на відміну від інших наших зустрічей, обрав світлу сорочку ніжного карамельного кольору. Вона неймовірно пасувала чоловікові й немовби підсвічувала зарослі щетиною щоки.

— Баронесо, — Ентоні вклонився та простягнув баронесі коробку, перев’язану шовковою стрічкою.

— Дуже люб’язно з вашого боку було принести тістечка, герцоге Гамфрі. — матінка взяла подарунок та огледіла чоловіка з-під напівопущених вій.

— Звіть мене Ентоні, леді Беллоуз. Чи можу я побачитися з бароном?

— Нажаль, він відбув у справах.

— Яка прикрість, — зауважив герцог. Хоч в його голосі я не почула жодного натяку на справжній сум з цього приводу. — Тоді дозвольте супроводити леді Лавінію на прогулянку.

— Чи не заради цього Ви й прийшли? — голос матінки розтікався медом. От тільки я її чудово знала і в тій солодкій патоці точно мав бути шматочок кайєннського перцю. — Розважайтеся, дітки.

Матінка присіла у неглибокому реверансі й сховалася за різьбленими дверима.

— Маємо зачекати на вашу компаньйонку? — герцог підставив мені лікоть.

— Ні, — я зробила глибокий подих, щоб втамувати рвучке дихання. Якщо не зможу опанувати себе, то поводитимусь, як дурепа малолітня! — Ми з Вами будемо гуляти без супроводу.