Розділ 15. Роза

— Лавініє Розаліє Беллоуз! — голос матінки відірвав мене від нової книги. Аурелія Віндзорська була неперевершеною, як і завжди. В цьому романі вона описувала зухвалі пригоди дівчини, яка перевдягнулася в чоловіка, здобула юридичну освіту, цілеспрямовано йшла сходами кар’єрного успіху і, нарешті, отримала посаду судді. Тільки після кілька гучних справ героїня зізналася, що вона — жінка!

І, ясна річ, на фоні всього цього неймовірна історія кохання. Вона не могла дати згоду своєму коханому, адже приховувати правду від чоловіка значно важче, ніж від батьків, які весь час займаються власними справами. А вагітність взагалі ніяк не можна було приховати, тож дівчина прирекла себе на розбите серце, проте довела суспільству, що жінка може бути успішною та не гіршою за чоловіків.

Мені залишилося дочитати зовсім трошки. Я щиро сподівалася, що після всього героїня отримає те, про що потайки мріяла і зможе поєднувати посаду судді та роль люблячої дружини та матері. Хоча б в уявному світі це повинно стати можливим!

— Доню! — баронеса Беллоуз була цілеспрямованою та наполегливою не менш за книжкову героїню, тож зробити вигляд, що нічого не чула, мені не вдалося. Матінка внеслася до бібліотеки синьо-бузковим торнадо. Ткнула пальцем у мій бік. — Навіть не сумнівалася, що ти саме тут. Збирайтеся, юна леді, ми їдемо на зустріч.

— До кого? — поцікавилася я, із жалем відкладаючи майже дочитану книжку.

— Не до кого, а з ким!

— Тоді на зустріч із ким?

— З «папільйотками»!

— Мамо, я вас прошу! Навіщо мені папільйотки? Ви все моє життя знущалися над моїм волоссям, щоб зробити його прямим та блискучим!

— Папільйотки — це назва жіночої спілки.

— І чим їм не вгодили ці засоби для завивання волосся?

— Ти коли небудь пробувала спати на цих засобах для тортур? — підхопилася матінка, проте скептично на мене поглянула та додала: — звісно, що ні.

— Проте я на ряду з усіма ненавиджу корсети та підбори.

— Кому, як не мені, про це чудово відомо? — баронеса потягла мене до дверей. — Маєш сорок хвилин на збори. Не запізнюйся.

— Келлі їде з нами?

— Замала ще!

— А я вже доросла для подібних таємниць?

— Тобі заміж скоро. Герцог за тиждень-два тобі освідчиться. Маєш бути готова до подружнього життя. — мати упевнено тягла мене коридорами.

— Там що, будуть розповідати про першу шлюбну ніч? — в мене аж рот відкрився. Спочатку хотіла спитати, чому вона так впевнена у герцогському освідченні, але питання нічних втіх мене чомусь зацікавило сильніше.

— Перш за все, це обов’язок матері — прояснити донці подібні питання. — я зітхнула й поквапилася збиратися. Баронеса тим часом продовжила: — Але цілком із тобою згодна. Краще б про таке розповідали на спеціальних зустрічах. Тоді б дівчата знали, що до чого і на що очікувати. Зрештою, не всі батьки такі прогресивні, як у вас, і не всі можуть спокійно та доступно розповісти про те, що слідує за весільним обрядом. Я підніму це питання на зборах засновниць.

— Мамо! — я підозріло поглянула на баронесу. — Тільки не кажи, що саме ти одна із засновниць!

— Нащо казати, як ти й сама все зрозуміла?

Вже за годину ми з баронесою заходили до зали жіночого пансіону. Дівчат було не дуже багато, проте й порожньою кімнату назвати було неможна. Вони розбилися на купки та щось серйозно обговорювали. Я була знайома з усіма присутніми, що дивним не було — Ноксвіль місто невелике й всі усіх знають. Мене здивувало хіба що одне нове обличчя. Серед «папільйоток» виявилася сіра компаньйонка леді Танако.

— А яким чином баронеса Корнер тут опинилася?

— Вона часта гостя на наших заходах, — матінка нахилилася до мене ближче й зашепотіла: — скажу тобі більше, вона є однією з засновниць нашої спілки. Дуже шанована леді із правильними поглядами на життя та щодо положення жінки у сучасному суспільстві.

— Але ж ви обидві робили вигляд на прийомі, що незнайомі!

— Ну… — стенула плечами баронеса Беллоуз, — нащо привертати до нас зайву увагу? Ми дійсно ніде не зустрічалися, окрім таких от зібрань.

Продзвенів дзвіночок і жінки посідали на заздалегідь розставлені стільці. На середину зали вийшла та сама сіра баронеса Корнер та заговорила.

Мені б хотілося сказати, що жінка несла якусь маячню, але тоді довелося б збрехати. Промовиця палала тим, що розповідала. Її голос міцнів та наповнювався силою із кожним словом. Та й сама баронеса ніби набирала кольорів — і от вже перед «папільйотками» виступала не мишава жінка невизначеного віку, а яскрава, самостійна та впевнена в собі жінка.

Темою сьогоднішньої зустрічі стали гроші. Леді Корнер розповідала про кричущу несправедливість. Адже частина чоловіків одружувалися тільки заради покращення власних справ. Я про це ніколи не думала, але виявилося, що як тільки святий отець казав «Оголошую вас чоловіком та дружиною віднині та навіки вічні», усе придане новоспеченої дружини ставало власністю чоловіка. Жінкам доводилося просити свої власні кошти на придбання шпильок, панчіх чи чашки кави у кав’ярні!

Не все, що я почула, пролунало для мене вперше. Все ж таки матінка дійсно була прогресивною та прививала донькам повагу до себе, як тільки могла. Але я вперше почула так прямо про те, що піднесене «джентльмен має платити за леді у закладі (крамниці, візнику, тощо)» — це зовсім не прояв поваги чи інтересу. А є прямим наслідком того, що леді взагалі не мала власних грошей і не мала можливості заплатити за себе самостійно. Навіть якби в неї було на те палке бажання. Дії, що ще вчора видавалися благородними, сьогодні змарніли та покрилися мілкими тріщинками. Яке лицемірство — чоловіки платять за жінок грошима самих жінок, та ще й вимагають за це шани!