Розділ 11. Роза

Я сиділа на лаві й ледь стримувалася, щоб не підстрибувати. Поряд зі мною розсілася майже вся родина. Не було хіба що дев’ятирічного Роберта — матінка вирішила, що він занадто юний для споглядання кривавих двобоїв. Та старшого Кевіна, але в нього була поважна причина — він був секундантом в Патріка.

Як тільки батько Патріка дізнався про дуель, то одразу ж завітав до нашого маєтку. Під час розмови було випито два графини яблучного сидру та розроблений план по наповнюванню місцевого бюджету завдяки гарячності герцога Гамфрі. Ну, і збільшення особистих статків голов двох родин теж було старанно обмірковано. От так і вийшло, що приватне з’ясування стосунків перетворилося на подію міського масштабу. З торговими рядами, сувенірами та вхідними квитками. Батько задоволено роззирався — все вийшло саме так, як вони з паном Вествудом і запланували.

Люди загули і я нарешті звернула увагу на арену. Там кружляли вже обидва дуелянти. Проте чоловіки поки не сходилися, а виробляли усілякі піруети кожен на своєму боці. Навіть не помітила, як задивилася. Що Патрік, що Ентоні, обидва невловимо скидалися на героїв старовинних любовних романів.

Патрік Вествуд — високий, стрункий. З рудим, наче полум’я ватри на весняні свята, волоссям, що хвилею лягало на плечі. І я щиро сподівалася, що друг прибере цю розкіш на час битви. Він вбрався у м’які замшеві чоботи, кольору кави з молоком штани та світлу сорочку із широкими, звуженими лишень на зап’ястках, рукавами. Увесь він був ідеальним втіленням героя жіночих мрій.

І, неначе на противагу казковому світлому принцеві, з мечем танцював клятий герцог. Клятим я його називала за будь-якої можливості, навіть подумки. Головне, не сказати прямо у вічі при зустрічі. Я тихенько захихотіла. Тож Ентоні прийшов в темній, майже чорні сорочці. Майже, бо під сонячним промінням чорний шовк відсвічував смарагдовою зеленню. По-справжньому чорні штани підкреслювали і пружні чоловічі сідниці й міцні ноги. Він теж був ідеальним героєм, особливо для тих, хто вболівав за запаморочливих поганців.

Я задивилася — очевидно, відсьогодні мені перестали подобатися добропорядні красунчики й припали до смаку ті, в кому є трошки пітьми. Виринула з думок й зосередилася на чоловікові. Обличчя герцога було зосередженим, неголені щоки (неголеність темними тінями була помітна навіть на відстані) додавали загадковості та якогось особливого притягання. Здалося, що саме цього дня я вперше побачила справжнього Ентоні: незазнайкуватого, зосередженого та збудженого передчуттям кривавої розваги. Що ж, подивимося, чи зможе він перемогти в цьому двобії.

Нарешті всі зайняли свої місця. І хоч ошатно вбраний натовп ще продовжував гомоніти, їсти та пити придбане, проте вже з нетерпінням поглядав на арену, де бійці закінчували руханку.

— Патріку, надери тому столичному хлищу його аристократичний зад ! — заволав хтось тоненьким голосочком.

— Так! Зроби його, Вествуде!

— Вперед, Ноксвіль!

— Нас не подолати!

— Покажи Його світлості, де мешкають справжні чоловіки!

— Не підведіть, герцоге! ­— вирвалося з рота швидше, ніж я встигла подумати, й вся родина на мене витріщилася. Навіть люди, що сиділи на лавці нижче, озирнулися дізнатися, хто там такий зухвалий?

— Ти що робиш? — солодким голосом спитала баронеса Беллоуз.

— Так а що? — розгубилася я. — Всі проти нього! Має ж хтось взяти на себе підтримку.

— І ти вирішила, що це маєш зробити саме ти? — втрутився батько.

— Хіба ти не вболіваєш за друга? — додала матінка. Видно було, що баронеса з усіх сил намагалася стриматися й не засміятися.

— Патрік і без моєї підтримки напіддасть тому забіяці. — задерла я підборіддя. — Але ж ми не можемо так зневажити гостя нашого міста.

— Ти диви, — засміявся барон Беллоуз, — окрім старшої доньки нема й кому про обличчя Ноксвіля попіклуватися. Ну, ну, Розо, ти хоч сама розумієш — то саме заради міста чи не зовсім і справа в іншому?

Щоки мої палали. Батько похитав головою і незручна розмова припинилася. Можливо, тато був правий — що це на мене найшло? Мабуть вигляд міцних сідниць, обтягнутих чорною тканиною, перервали якісь важливі зв’язки поміж моїм мозком та язиком.

Тим часом розминка завершилася і чоловіки покрокували один до одного — зустрілися на середині арени. Позаду кожного стояв секундант і я замилувалася братом — високий, світловолосий. Навіть з трибун було видно широку привітну усмішку. На тлі двох бійців та іншого секунданта, Кевін виглядав занадто великим, але це його геть не псувало. Навпаки. Він скидався на скелю тиші та впевненості у бурхливих хвилях океану марноти.

Чоловіки про щось домовлялися. Я сподівалася, що вони битимуться власними мечами, але після нетривалої суперечки зброя була передана моєму братові та другові герцога. А на заміну дуелянтам видали тренувальні мечі. Чудово! Сьогодні кров не пролиється. Хіба що з розбитого носа. З моїх вуст зірвався короткий смішок.

Коли нарешті про все було домовлено, кожний момент обговорено та все підготоване, спостерігачі відійшли далі, звільняючи простір для поєдинку, а герцог з Патріком залишилися. Пролунав гонг. Дуелянти вклонилися один одному та, відсалютувавши мечами, встали в бойові стойки.

Кілька ударів серця — і задзвеніла сталь. Чоловіки закружляли ареною, приміряючись до суперника та намагаючись зрозуміти, чого вартий противник. Удар — блокування, замах — поворот та відповідь. Удар — пригинання й меч посвистів над головою. Все це виглядало настільки заворожуюче, що більше скидалося на нестримний первісний танок.