Розділ 10. Ентоні

Це не містечко, а поселення пліткарів та пліткарок. От як так сталося, що про приватне з’ясовування стосунків (ну добре, бійку) знало все місто? Ще навіть не діставшись на місце, я почув гамір, якого точно не мало бути. А потім побачив їх — купу вагончиків з напоями та їжею, вздовж яких прогулювалися люди, щось жували та обговорювали.

Я роззирнувся і роззявив рота ­— ці бовдури збудували амфітеатр! Як, в біса, вони взагалі встигли за півтори доби збудувати справжню арену із вхідними воротами та полем для бійки? Коли будувати лікарню чи прибудову до королівського палаці, так треба час на роздуми, проєктування та замовлення матеріалів. А тут!

Роздратований, зіскочив з коня та віддав вуздечку спритному молодикові. Той стояв та дивився на мене. Я пошарудів в кишені та дістав мілку монету — хлопчина сховав прибуток до брудної сумки та повів коня до навісів. Складалося враження, що прибув на сільський ярмарок, а не відстоювати честь леді.

Позаду почулося тихе хихотіння. Вочевидь мого секунданта та друга веселило те, що відбувалося навколо.

— Не здивуюся, якщо вони на твою дуель продавали квитки, — Маркус нахилився ближче та прошепотів на вухо. Сьогодні друг вирішив бути на мене схожим. Теж вбрався у все чорне. Хіба що біле волосся розсипалося хвилею по плечах і робило маркіза схожим на фейрі.

— Я вб’ю барона! — вибухнув я обуренням.

— Постривай! — Маркус зареготав ще голосніше. — Робитимемо все поступово. Спочатку нахабний молодик, а потім вже все інше.

— Таке враження, що я приїхав сюди задля розваги місцевого населення, а не через королівські справи! ­— зашипів я змієм.

— Друже, нарешті! — маркіз навмисно урочисто вклонився. — Твоя світлість згадав, нащо ти сюди приїхав!

— А що я мав робити? Від самого початку весь план пішов… Не по плану!

— Ну, то може дійсно не треба було тягти із собою коханку, — не вгамовувався Маркус і тикав у саме болюче. Я мав цілу ніч, щоб все обміркувати й прийти до думки: телепень! — Або тоді вже не розповідати про пошуки тої єдиної?

— Сам знаю! Це все Її високість! Я не планував казати про це всім навколо, хіба що хтось спитав би у приватній розмові, то натякнув би. Та вже маємо, що маємо. — тим часом ми вже дійшли до входу в амфітеатр. — Швиденько розберуся з цим хлопаком і з головою порину в справи.

Маркус лишень похитав головою. Він не вірив у швидкий розвиток подій так само, як і я.

— Шановні! — перед чоловіками з’явився усміхнений дід в старовинному костюмі. — Пред’явіть квитки, будьте люб’язні.

На мить повисла тиша. Мені здалося, що навіть вітер завмер у кроні дуба, який по-сирітськи стояв за межами ярмарку. Той самий, під яким і мала бути вирішена наша з Вествудом приватна суперечка. Люди поблизу теж затихли й спостерігали за нами, припинивши розмови. Раптом обличчя друга витягнулося, потім скривилося, потім з ним відбулося щось геть незрозуміле. Чоловік захрипів, закашлявся, стаючи схожим на старого крука. Але врешті-решт ці судоми скінчилися й Маркус зареготав. Він сміявся так голосно й відчайдушно, що злякав горобців й ті розлетілися навсібіч сірими стрілами.

— Я ж казав! — застогнав Маркус, витираючи набіглі сльози з очей. — Вони продають вхідні квитки на твою дуель…

Підстаркуватий пан з цікавістю на мене подивився. Деякий час вицвілі очі вивчали мене, а потім обличчя діда раптом витягнулося у впізнаванні й він схилився у поклоні.

— Ох, Ваша світлосте, прошу мене, старого, пробачити! Якось не впізнав Вас без камзолу та ритуальних стрічок.

— Ага, і коли я не в чорно-білому кольорі на жовтих газетних сторінках. — цей квиткодавець міг мене побачити хіба що у періодичних виданнях. Я дійсно придушу барона. Трошки пізніше.

— Тиме, проводи поважних панів до намету. Вітаємо в Ноксвілі, Ваше світлосте! — дід знову нам знову вклонився і розвернувся до інших. Ніби нізвідки до нас підскочив босий замурзаний хлопчик та замахав руками.

— Ходімо, ходімо, панове! Ееее… Лорди? — провідник повів нас за собою. Дійсно, ці бовдури (чи ні?) встановили два намети. На одному були написи: «Патріку, ми за тебе!», «Ноксвіль перш за все!» та «Не дамо столиці ганьбити наше місто!»

Я зупинився та розглядав плакати — якби на то була моя воля, то цю народну творчість цілком можна було б віднести до сепаратистських висловлювань — окрім написа про Патріка, ясна річ — але здається, то про подібний розвиток подій подумалося від розпачу. А цей жевжик, вочевидь, має чималий клуб прихильників. Але скоріш за все, прихильниць.

Хлопчик тим часом відгорнув завісу й ми з Маркусом увійшли до середини. На диво, виявилося геть непогано. Зручні крісла, обтягнуті брунатного кольору тканиною, стіл з наїдками, келихами та карафою з вином. Глек з водою та таз, щоб вмитися. Ну, хоч водогін сюди не тягнули. Проте за занавіскою виявився добре обладнаний туалет. Приємно, нічого не скажеш.

Знявши камзол та вмостившись у зручному кріслі, я налив собі вина, проте багато пити не збирався. Так, щоб горло промочити.

— Не боїшся щось тут куштувати? ­— Маркус сів навпроти.

— А ти вважаєш, що вони чогось підлили чи підсипали і, замість дуелі, я весь час просиджу за шторкою непогано оздобленого клозету?