Розділ 8. Ентоні

Я не міг розібратися, чого саме мені хотілося більше: нестися стрімголов до маєтку, чи взяти час на обмірковування вранішніх подій. Зупинив свій вибір на другому варіанті й вирішив не поспішати. Я послабив вуздечку й кінь час від часу взагалі зупинявся, щоб вщипнути смарагдової травички, а я навіть не намагався його штовхати вперед, навпаки, роззирався навколо й наче вперше бачив ці місця. По-справжньому розгледів зелені луки, плямистих вгодованих корів, вимащених різними фарбами вівець. Усміхнені щасливі селяни, що шанобливо мені вклонялися. Сонце піднялося вже високо й ставало не по-осінньому спекотно, особливо в моєму звично темному вбранні, що притягувало до себе палюче проміння. Хотілося здерти з себе важке задушливе сукно й вбратися у щось світле й невагоме.

Навіть уявив себе на березі річки під великим деревом. Я б сидів там у лляних штанах й баристовій легкій сорочці та роздумував над життям. Про швидкоплинність часу — чим далі, тим швидше бігли роки. Насправді, мені було про що подумати окрім життя. По-перше, що в біса на мене найшло і як я повівся на того молодика? Між нами десять років різниці, а це саме я поводився, неначе безголовий юнак. Робити нема чого й доведеться битися на тій дуелі. Не в моїх правилах відмовлятися від власних слів.

Та є й «по-друге». Як би не дратувала мене юна баронеса, але варто погодитися — дівчина мала рацію. Немає нічого дивного, що погостювати в мене зупинилась леді Танако. Тим паче, вона не сама, з компаньйонкою. Проте баронеса заявила, що плітки про суміжні кімнати з’явилися ще до нашого приїзду. А це означало лише одне — прислуга не втримала язик за зубами й понесла «пікантні подробиці» в люди. Таке не можна залишити без уваги. Я нарешті пришпилив коня й поскакав у бік Гамфрі-холу.

Хлопчик з конюшні забрав Стрімкого, лагідно погладив міцну конячу шию та повів годувати й чистити. Я ж піднявся на ганок — важкі двері розчахнулися.

— Вітаю вдома, Ваша світлосте! ­— вклонився дворецький й посунувся, пропускаючи мене в напівтемряву та прохолоду будинку.

— Баджере, збери всіх в холі за п’ятнадцять хвилин.

— Усіх, чи тільки тих, хто працює в домі?

— Всіх.

— Ви нарешті… — пан Віткоф збентежено замов на мить, — Ви вирішили познайомитися?

— Хм, — я стиснув перенісся (геть забув про це, все й так працювало без моєї уваги, та і затримуватися тут надовго в планах не було). — Це також. Але зараз маю до всіх кілька запитань.

Люди в холі зібралися значно швидше. Покоївки хихотіли тихенько та щось обговорювали. Кухар стояв зі своїми помічницями й в світлому одязі сам був схожий на свіжоспечену рум’яну хлібину. Дворецький з домоправителькою намагалися вишукувати говірливий натовп.

Всі затихли одразу, як тільки я увійшов.

— Вітаю, шановне панство! — чоловіки вклонилися, жінки присіли в кніксенах. Я пробігся поглядом по зацікавлених обличчях. — Маю до всіх вас питання. Звісно, міг би з’ясувати безпосередньо в пана Віткофа та пані Дуглас, але хочу спитати особисто. Хто готував кімнати для леді Танако?

— Я, — зробила крок вперед дівчина в такій саме, як і в інших покоївок, глухій чорній сукні з білим мереживом. — Чи леді має якісь зауваження?

— Леді — ні. Проте маю я. — очі покоївки розширилися з переляку, а обличчя почало заливатися червоним. — Ви звільнені.

— За що? — одночасно вигукнули щойно звільнена покоївка та домоправителька.

— За плітки, — і звернувся вже до всіх. — Хтось не цінує своє місце в цьому домі й виносить за межі те, що мало б залишатися в таємниці. Я не потерплю зневаги. Мої гості та я особисто не маємо перейматися, що прислуга не вміє тримати язик за зубами. Тим паче зарплатня у вас більш ніж достойна.

— Але це ж не обов’язково зробила саме вона! — вирішила вступитися пані Дуглас.

— В мене немає часу на слідчі дії. Це — попередження для усіх вас, — пройшовся вздовж принишклих служниць. — І якщо ще раз я дізнаюся, що приватна інформація покинула ці стіни — звільню всіх! Й винайму тих, хто цінує відданість та розуміє, коли, де і що можна казати. Всім до роботи!

Люди, наче бризки, приснули в різні боки. Я зітхнув та пішов до бібліотеки. Хотілося тиші, бренді та спокою з гарною книгою.

Насправді, можна було не звільняти ту бідосю, але мені була потрібна показова порка, щоб інші навіть думати забули про плітки. Чудово склалося, що моя леді вирішила навідатися до родичів від самого ранку. Не хотілося підіймати цю тему в присутності Айко. Це стосувалося її як нікого і від того ще більше не хотілося принижувати її розбірками.

Відкривши дверцята важкої дубової шухляди, я оглянув пляшки — оця, темно-зелена, з бурштиновою рідиною всередині, підійде. Повернувся до невеликого столика, на якому вже стояв келих та лежала книга, полишена мною вчора. Налив собі трошки напою та задивився у вікно. Думки вирували. Ситуація дійсно кепська. Легенда про пошук нареченої провалилася навіть не розпочавшись. Кучерява бісівка виявилася правою на мільйон відсотків — це дійсно провал. З грюкотом та феєрверками. Та ми з Його високістю не дуже на це й розраховували. В будь-якому разі, знуджений герцог міг просто поїхати до старого маєтку у пошуках розваг чи простого сільського відпочинку після марноти столиці. Але всі плітки були виключно про коханку. Жодної про змову.

— Ще тільки середина дня, а ти вже п’єш? ­— на порозі бібліотеки раптово з’явився Маркус. Дратуюче свіжий та задоволений. — Так засмутився через леді Танако? Не сумуй, друже. За кілька днів вона повернеться. Тим паче, можна не ховатися більше.