Розділ 6. Ентоні

— То що насправді привело Вас в такий ранній час, Ваша світлість? — молодий чепурун вже порядком втомив. По-перше, встиг раніше. А по-друге, в мене було достатньо справ, щоб витрачати час на уроки ввічливості для невихованих молодиків. Можливо, іншим разом. Було ще по-третє, тут прослідковувалися давні приязні стосунки з юною леді. Навряд чи я ревнував, але молодик діяв мені на нерви! Головним суперником його не назвеш, проте зірвати мій план цей нетитулований красунчик цілком міг.

Звісно, маючи статус, я мав можливість у будь-який момент його здихатися. Відправити кудись, хоч на ту саму Північну Заставу, але доведеться тоді зізнатися — принаймні собі самому — довелося прибрати конкурента, інакше сам не зумів спокусити провінційну баронесу!

Настрій, чудовий після бурхливого ранку з леді Танако, стрімко псувався. Як можна було так осоромитися та не впізнати Лавінію? Вона, звісно, вчора була зовсім іншою. Більше схожою на принцесу з золотавими прямими пасмами, та в модній сукні, що підкреслювала всі принади. Принцеса з гострим язичком. А сьогоднішня русява розбійниця (в обтинаючих пружні стегна штанах, до речі!) від тої леді була така сама далека, як проблеми селян від Королівської ради.

До вітальні зайшла служниця, присіла в занадто низькому укліні та поквапливо розставила чашки, заварник та тарілки з сиром, горіхами й тістечками. Ці її прості дії нарешті вирвали мене з роздумів і я згадав, що питання молодого Вествуда так і залишилося без відповідей.

— Хотів виявити повагу та привітатися з баронесою Беллоуз. — повільно промовив. — А Ви, здається, тут постійний гість?

— Вам не здається! — в голосі молодика був відчутний виклик. Хлопак, вочевидь, не з лякливих, і це мені навіть було до вподоби. Нема за що поважати блазнів або боягузів. Чоловік (так, можна хоч подумки визнати, що панич Вествуд вже давно не дитина, а дорослий чоловік) переді мною точно ними не був. — Роза ніколи не погодиться на шлюб із Вами! Не пробачить зрад.

— Пане, а чого це Ви вирішили, що я планую їй зраджувати? — розмова ставала все цікавішою. — Ба більше, що взагалі планую освідчуватися баронесі? Я приїхав три дні тому, побійтеся богів, про яке весілля може йтися? Хіба мій візит не може бути лишень даниною ввічливості.

— Ваше прагнення знайти дружину ні для кого не є таємницею! — підборіддя Вествуда задерлося ще вище. — А зради… Хіба той, для кого вірність дійсно важлива, для кого честь та повага — не порожні слова, буде возити із собою коханку під час подорожі в пошуках дружини? Отак відверто, не приховуючись?

Я потер обличчя. В чомусь чоловік був правий. Та це все одно жодним чином його не стосувалося.

— Пане Вествуд, Ви забуваєтеся. Тим паче, паплюжите честь леді! Я цього не дозволю!

— Всього лишень вказую на очевидне. — чоловік нарешті покрокував до дверей, але знов розвернувся до мене. — І це ж не я оселив леді Танако у суміжній зі своєю кімнаті. Не здивуюся, якщо Ви трошки причепурилися після захопливої ночі й заявилися сюди.

Відбивати напад було нема чим. Звісно, я був не в тому віці та статусі, щоб виправдовуватися перед провінційним вистрибайлом. За останній час, проведений в столиці здебільшого у розкоші та лінощах, якось забулося, що професійні шпигуни потрібні тільки у справах державного значення, а щоб дізнатися про «брудну білизну» вистачить покоївки-пліткарки. Щоправда, іноді такі пліткарки могли відіграти чи не найвагомішу роль і у міжнародних питаннях також.

— На Вашому місці я б не кидався беззмістовними обвинуваченнями… — процідив я до молодика. Як для простого підприємця той поводився занадто зухвало і чим далі, тим сильніше бісив.

— А то що? Зішлете мене на рудники? — Патрік усміхнувся. — Чи запроторите в буцегарню? На що піде герцог, щоб приховати негідну поведінку?

— Викличе на дуель, щоб відстояти честь свою та леді. Обирайте час та місце.

— Завтра о сьомій вечора. На межі маєтку Беллоузів та нашого стоїть дуб. Біля нього. — Вествуд вклонився, але кожний рух був просотаний презирством. — Стрілятимемо?

— В жодному разі, — задоволено всміхнувся я. — Ви ж даєте уроки фехтування баронесі, от і покажете на практиці, чого вартий вчитель і чи не має леді Лавінія його змінити на когось більш вправного та досвідченого.

— Щасливий був познайомитися. — голос точився такою отрутою, що важко було повірити у щирість хлопця. Я й не намагався. Було очевидно, що він такий саме щасливий, як і я.

Пан Вествуд нарешті відчинив двері, але вийти не встиг — ніс до носа зіткнувшись з Лавінією. Дівчина вже була перевдягнена у денну сукню та зачесана. Хоча непокірне волосся все одно намагалося побороти ненависні шпильки й де-не-де стирчало пружними спіральками.

— Ти геть здурів? — прошипіла леді до свого залицяльника. Той щось тихенько відповів, пропустив леді всередину й пішов.

Лавінія вперилася в мене поглядом, від якого мав почати димити й за кілька митей спопелитися. Безсумнівно, баронеса не була обтяжена принципами й не погребувала підслухати нашу розмову. Не так вже й багато часу їй знадобилося, щоб привести себе до ладу. І, як би там не було, це мене приємно здивувало — я ненавидів жінок, що змушували на себе чекати. Слід за дівчиною до кімнати зайшла жінка в літах, затягнута в цнотливу темну сукню, з білим чепцем на волоссі і кошиком з рукоділлям в  руках. Мабуть, компаньйонка. Воно й зрозуміло, юним леді непристойно перебувати з чоловіками наодинці, хоч останнім часом це правило ставало все менш суворим. Жінка привіталася та присіла на софу, що стояла біля вікна. Дістала нитки, шматок тканини та зробила вигляд, що вишивання її повністю поглинуло.