Розділ 5. Роза

— Розо, зберися! — складалося враження, ніби Патрік за щось мстився, от і ганяв мене сьогодні. По спині текло, в чоботах неприємно хлюпало, а рука боліла від напруження. Волосся, розтріпане від швидких рухів, липнуло до спітнілого чола й заважало пильно спостерігати за супротивником.

— Друже, я майже тиждень пролежала в трав’яних ваннах не роблячи зайвих рухів, — зробила кілька швидких кроків та змахнула коротким мечем. Звісно, для леді краще було б використовувати рапіру або ск’явону (а ще краще вишивати, в’язати, малювати чи терликати на дурнуватому клавесині), але мені така зброя не подобалося. Забагато офіціозу та зайвих рухів. — А вчора мене запхнули в жахливе знаряддя для знущань.

— Це ти про корсет?

— Звісно про корсет! — дихання збивалося і відновити його було складніше із кожною миттю, але здаватися я не збиралася.

— Проте ти була неймовірна! — в голосі Патріка зовсім не чувся захват, який він так намагався показати. — Герцог очей з тебе не зводив.

Я зупинилася і перед очима, немов матеріалізувався з повітря, з’явився кінчик меча.

— Здаєшся? — серйозно промовив Патрік.

— Ясна річ, — я опустила зброю, — ти таке кажеш, що роззброюєш одними лише словами.

— Ніби ти сама не помітила! — з непритаманною йому образою заявив друг. — Він стрибав навколо тебе, ніби півник перед куркою.

— Чи ти втратив розум? Ми майже не розмовляли, а танцювали всього два танці. До того ж, найпристрасніший танок був за тобою. — я знову підійняла меча. — От зараз я тебе відшльопаю цією залізякою! Будеш знати, як знущатися! І як називати подругу безмозким птахом!

— Не всього, а аж два! — вишкірився хлопець й теж став у стійку.

Ми знову закружляли майданчиком. Сьогодні, на превелике щастя, не треба було вбиратися у важкі недолугі сукні чи чепуритися. Жодна спідниця мені не заважала, адже я перед тренуванням натягнула чоловічі штани. От де справедливість? Сукні — це страшенно незручно. І верхи їздити у сідлах для леді — те ще випробування. Понавигадували чоловіки собі всякої дурні, а страждаємо ми, дівчата!

Розпрямляючих засобів надовго не вистачило і я знов стала схожою на кульбабку. Було дивом, що волосся не почало витися прямо в ратуші на балу. Але зараз, під час тренування, я спітніла значно сильніше, ніж через танці з герцогом. І волосся почало завиватися ще більше та, намагаючись перемогти у боротьбі з купою шпилек, стирчало навсібіч.

Ми більше не перемовлялися, повністю зосередившись на двобії. Надворі було чутно лише наше важке дихання та дзеленчання мечів. Раптом щось змінилося, люди загомоніли й ми зупинилися, дихаючи важко та уривчасто.

— Леді Лавініє! Леді Лавініє! До Вас гість! — бігла в мій бік покоївка.

— Хто там, Луїзо?

— Так цей, — перевела подих дівчина, — герцог! Гамфрі!

Здавалося, що служниця зараз втратить свідомість від захвату. Я закотила очі.

— Принесла нелегка, — пробуркотів Патрік. — Ходімо, привітаємося з гостем.

— У такому вигляді? — вигнула брову й подивилася на друга.

— Най знає, на кого зазіхає. — усміхнувся той у відповідь, схопив мене за руку та потягнув у бік дому.

— Стій! Дай хоч меч поставлю на місце.

— Шкода, що не можна взяти з собою та штрикнути незваного гостя. — підморгнув Патрік і десь в глибині душі я була з ним цілком згодна.

Захекані та мокрі ми влетіли до вітальні й наткнулися на чоловіка, що стояв біля вікна, склавши руки за спиною.

— Герцоге Гамфрі… — розтягуючи літери почав Патрік і гість стрімко розвернувся. — Як приємно бачити Вас тут. Ще й у такий ранній час.

— Дивлюся, Ви встигли ще раніше. — невдоволеним голосом герцога можна було охолоджувати напої.

— В нас з Розою стало доброю традицією фехтувати вранці.

— То що ж змусило Вас відірватися від цього заняття, пане…? — герцог не продовжив, вочевидь вони з Патріком не були представлені. Воно й не дивно — гроші грошами, але в нашому суспільстві навіть збанкрутілий аристократ мав більшу вагу за заможного простолюдина.

— Патрік Волтер Вествуд до ваших послуг.

— Пане Вествуд, — Його світлість ніби задумався про щось. Я ж стояла поки що мовчки і не знала, як втрутитися в цю дивну розмову. Гамфрі тим часом продовжив. — Тож Ви фехтуєте з Розою… Дякую, що знайшли час привітатися, та не смію вас відволікати. Продовжуйте.

Я не витримала й широко усміхнулася. Герцог мене не впізнав! Звісно, вчора в ратуші була леді, а зараз — розхристана спітніла дівуля. На когось очікує сюрприз. Вже за мить я розреготалася. Чомусь вся ця ситуація виглядала до абсурдного комічною.

— Ваша світлість, він не зможе повернутися до цієї справи, — скрізь сміх вичавила я.

— Чому? — темні очі зустрілися з моїми і в них спалахнуло впізнавання. — Лавінія?

— Лавінія Розалія Беллоуз, ваша світлосте! — я присіла в низькому реверансі і в герцога за малим не відпала щелепа. В брюках такий уклін дійсно виглядав недоречно, але я не змогла відмовити собі у цьому задоволенні. — Найближчі друзі звуть мене Розою.