Розділ 4. Ентоні

Мене обпекло розлюченим зеленим вогнем, що спалахнув у дівочих очах. Старша донька барона Беллоуза виявилася на диво привабливою. Що ж, це робило справу приємнішою. Хоча навряд чи легшою. Красуні зазвичай знали собі ціну й на поступки йшли неохоче. А в цій, на додачу, був відчутний характер, тож мало бути захопливо.

Я роздивлявся дівчину — висока, майже одного зі мною зросту. Без підборів була б нижчою, але не набагато. Світле волосся з мідним відтінком не робило її рудою, як дівчину в смарагдовому кольє, що сиділа за сусіднім столом, проте додавало загадковості. Цікаво було — як би воно виглядало не у високій святковій зачісці, а на білій шовковій подушці? На диво неяскрава сукня вигідно підкреслювала й тонку талію й багате декольте.

— Я буду по-справжньому щасливою, коли чоловіки перестануть вдавати, ніби головна цінність жінки тільки в тому, що в неї під корсетом. — баронеса подивилася на мене, наче я не перепустка до королівського двору, а пляма на її плащі. Цікаво! Яка гордівлива провінційна дівчина!

— А є ще щось? — моя ліва брова вигнулася в удаваному здивуванні. Ці суперечки щодо жінок та місця їх призначення точилися вже не один рік й викликали в більшості чоловіків не аби яке обурення. Я не був настільки консервативним у цьому питанні й часом погоджувався, що окрім продовження роду, розваги чоловіків та ведення побуту, жінки могли приносити якусь користь ще. Проте ніколи не замислювався — яку саме і нащо то їм потрібно? Хіба не краще перекласти весь свій клопіт на того, кому вирішувати проблеми закладено природою? Я б залюбки переклав свою роботу на когось іншого і насолоджувався б життям. Та й хоча б подумки можна було собі не брехати — милуватися жіночими принадами було значно цікавіше, ніж спостерігати за марними намаганнями змінити світ.

— Якщо не шукати, то нічого більше й нема, — з бальної зали вже почала грати музика, розпорядник запросив всіх  всередину. Дівчина, високо задерши підборіддя, покрокувала в бік привітно розкритих дверей.

— Яке миле дитя, — поряд з’явилася Айко та взяла мене під лікоть. — Для дівчини з села мати таку пиху… Важко їй буде. Чоловіки люблять м’яких, гнучких та текучих, наче річка, а вона — немов стара ялинка — колюча та пряма.

В чомусь я був згоден з леді Танако. Проте м’яка та піддатлива жінка добра виключно в якості дружини: не сперечається, має бездоганну репутацію, розчиняється в чоловікові та дітях. А от як тимчасова супутниця або об’єкт завдання — зовсім інша історія. Хвилює кров, змушує загострюватися інстинкт мисливця… Те, що юна баронеса була не з мовчазних та полохливих монашок, навіть робило мою справу ще цікавішою. Враховуючи мій титул, лицемірних та спраглих до грошей жінок в моєму житті було достатньо, а от відвертості та чистоти — замало.

— Ходімо танцювати? — Айко потягла мене в бік танцювальної зали.

— Другий танець твій, мила, — я підняв її руку та залишив короткий поцілунок на шовковій перчатці. — Перший доведеться провести з донькою господаря.

— Ти ж це несерйозно? — зупинилася на мить віконтеса, жіночі щоки полихнули рум’янцем.

— Мила, ти чудово знаєш, навіщо я сюди приїхав, — звісно, в державні таємниці я леді не посвячував, але точно казав, що маю вдавати активні пошуки нареченої. — Не треба давати всім зрозуміти, що нас пов’язує.

Жінка висмикнула руку та ображено відвернулася. Цікаво. До цієї поїздки леді собі подібного не дозволяла. Нічого, переживе. Можливо пізніше я отримаю її прощення. Або вибачення. То вже як ми вирішимо.

Я не став чекати на той фарс із «дами запрошують кавалерів» і сам покрокував до баронеси Беллоуз.

— Леді, дозвольте запросити Вас на танець? — схилив лише голову, просто кивнув, та простягнув руку у запрошенні. Дівчина обдарувала мене роздратованим поглядом, проте відмовлятися не стала. Я вивів її на середину зали, вслухався в мелодію та повів леді у повільному вальсі.

— Мене звуть Ентоні Артур Гамфрі, — вирішив я представитися особисто.

— Я знаю, — відрізала партнерка по танцю. — Увесь Ноксвіль гудів, наче Різдвяний ярмарок в Дорі. Важко було не дізнатися.

­— Ви були в Дорі? — усміхнувся я.

— Кілька разів. Зрештою, ми не так вже далеко від столиці.

— Вірно. — відпустив ліву руку й кілька раз обернув баронесу навколо. Це не було стандартним па, проте дівчина не розгубилася й швидко підлаштовувалася під кожний мій рух. Це викликало приємні відчуття. Зазвичай леді або повністю покладаються на партнера в танці, або намагаються боротися за головування. Леді Беллоуз не робила нічого з цього. Вона просто рухалася легко й ненапружено, прислухаючись до сигналів мого тіла та слідуючи за ними. — То як Вас звуть?

— Гадаю, що Вам це й так відомо.

— Звісно, — я усміхнувся ще ширше. Не можна було стверджувати, що я досконало вивчав особисті справи родини Беллоузів. Скоріше пробігся очима по-діагоналі. Хіба що більш прискіпливо вчитався в інформацію про барона та його спадкоємця. Якщо хтось і міг планувати заколот, то точно не матінка із доньками. — Проте мені б хотілося, щоб Ви самі представилися. Тож, як я можу до Вас звертатися? Лавінія? Леді Беллоуз?

— Хай буде Лавінія. — дівчина скривилася.

— Хай буде?

— Так! — дівчина зробила черговий оберт й пасмо із зачіски торкнулося мого обличчя — донісся легкий та свіжий аромат. Такий тонкий та ненав’язливий, що хотілося потягнутися за ним та вдихати далі. Леді зазвичай обирали щось більш солодке та важке, і новий запах був схожий на ковток свіжого повітря в задушливий день.