Розділ 3. Роза

Наді мною знущалися всі три дні до сьогоднішнього прийому. Зранку маски, ввечері ванни, що відбілюють, якісь притирки для волосся. Тричі на день мої руки замочували у спеціальних розчинах, щоб вони стали схожими на руки справжньої леді, а не розбійниці з Великого Тракту.

Єдине, що мене втішало, страждала я не одна і в той самий час майже в кожному домі доньки та сестри намагалися за три дні перетворити дівчищ на вельмишановних панянок. Навіть тим, хто тими дівчищами ніколи не був, все одно покращували все, що хоч якось можна покращити.

Я ще навіть не була знайомою з тим герцогом, але вже його ненавиділа. Стільки клопоту через одного єдиного пихатого віслюка! Жили собі спокійно, нікого не чіпали, але ж ні! Припхався. Його світлість, хай йому грець!

— Лавінія Розалія Беллоуз! — висмикнув голос матінки з моїх кровожерливих думок. — Зупини накручувати себе й перестань супитися! Тобі тільки дев’ятнадцять, ти ж не хочеш в двадцять п’ять стати як стара бабця?

— Матінко, Ви хіба не за природність, рівноправ’я та жіночу незалежність? — почала я вже звично.

— Звісно, але бути незалежною красунею краще, ніж страховиськом з правами.

Я закотила очі. Баронеса Беллоуз була для мене взірцем непослідовності. Проте всіх нас вона від щирого серця любила. А ще, на відміну від багатьох матрон, не дозволила заручити своїх дітей ще в дитинстві, і наполягала, що шлюб — тільки через кохання.

— А як же «краса в очах того, хто дивиться?»

— Мила, ясна річ, що для когось еталоном є низенькі пухкенькі білявки, а для когось — довгоногі жагучі брюнетки з очами, наче в корови…

— В корови? — такого я ще не чула.

— Саме так! — матінка махнула на мене рукою, як на зовсім безнадійну, але вирішила пояснити, — великі, з поволокою! Вологі, ніби в тих очах бринять сльози захвату або обіцянка задоволення.

— О Господи, леді Беллоуз!

— Ну, чому? Чому саме в мене народилася така суха, наче трава в посуху, донька? Що я зробила не так?

— Може, справа не в божому провидінні, а у вихованні? — захихикала я.

— Я всіх вас виховувала й виховую чудово. Просто Господь не дає нам випробувань, які ми не в змозі пройти. Гадаю, що моє випробовування — ти!

— Або покарання за якісь гріхи. — я примружилася та ткнула в матінку пальцем, з якого крапала вода з цілющих примочувань. — Зізнавайтеся, леді, ви були нечемною?

— Ось така вона, дитяча вдячність! ­— удавано зітхнула баронеса. — За дві години початок прийому, треба поквапитися.

Покоївки заметушилися. І от я вже стояла посеред холу поряд із батьком, зустрічаючи гостей. Вбрана у неймовірно гарну сукню, яку б я за інших обставин ні в якому разі не вділа. Ніжного бузкового кольору, розшита срібними квітами, сукня дійсно робила мене схожою на казкову принцесу. Доповнювало образ розкішне кольє, яке належало ще моїй прабабці. За яких обставин наша родина змогла отримати марганіти для прикрас досі залишалося таємницею. Хоча в мене були деякі підозри — прабабця була красунею й до того ж розумною. Я б не здивувалася, що вона прихильно прийняла коштовний подарунок від особи королівської крові. Все ж таки парюра не для баронес з провінції.

Бруківкою цокали ратиці коней, торохкотіли колесами карети та екіпажі. Здавалося, що весь Ноксвіль зібрався сьогодні тут. Та воно майже так і було. Хол ратуші був прикрашений осінніми квітами, ліхтариками та шовковими стрічками. Паркет в бальній залі підступно виблискував, натякаючи — незграбні падуть й ніколи не відмиються від сорому. Вздовж стін стояли затягнуті оксамитом крісла для тих, хто втомиться веселитися й матиме бажання трошки відпочити та обмінятися найсвіжішими плітками.

Нарешті оголосили про прибуття родини Вествудів. Вони не мали титулу, проте мали купу грошей, що відкривало для них багато дверей. Голова сім’ї — пан Вествуд — мав кілька смарагдових копалень. Було зовсім не дивно, що його дружина та донька приїхали в зелених сукнях, які вдало підкреслювалися прикрасами із коштовним камінням з власних рудників і слугували такою собі реклямою сімейної справи.

Проте, не зважаючи на великі статки, вся сім’я була веселою та привітною. А старша донька, Тереза Юстина Вествуд, взагалі стала моєю найкращою подругою. Від самого дитинства ми були разом. Скільки бешкетних витівок ми утнули! Скільки пиріжків поцупили з кухонь наших маєтків! Всі сподівалися, що дитячий запал вщухне, коли з дівчаток ми перетворимося на юних леді, проте то були марні надії. Хіба що ми більше не тягали їжу, але жарти наші стали значно витонченіші.

— Пані Терезо! — простягла я руки до подруги. — Яке щастя бачити Вас сьогодні тут.

— Дякую, леді Лавінія! Мені теж надзвичайно приємно відвідати цей чудовий прийом. — Тереза потиснула мої долоні, а далі змовницьки прошепотіла: — Матінка не втрачає надії вдало здихатися старшої доньки.

Ми переглянулися, присіли у неглибоких уклінах на знак привітання та кивнули одна одній, ховаючи посмішки. За пів години всі, хто мав приїхати, будуть на місці й ми зможемо нехтувати церемоніалом та потеревенити.

Гості розбрілися холом та поділилися на купки. Хтось стояв з келихом шампанського, хтось привітно посміхався або жваво обговорював останні новини. Дівчата кокетували, їхні компаньйонки та матінки прискіпливо, наче хижі птахи, спостерігали за потенційними женихами. Молодь страшенно чекала на початок танців, жінки — вечері, а чоловіки бажали, щоб офіційна частина скоріше скінчилася й можна було піти до зали з сигарами та бренді.