Розділ ІІ. Ім'я з крові і попелу

«Що… де я?..» — думка з’явилася раніше, ніж він усвідомив, що стоїть. Ейнар відчував під ногами тверду землю, але вона здавалася дивно чужою, ніби це було не місце, а спогад про нього, повернутий не до кінця. Повітря було густим і важким від запаху диму й чогось обгорілого, і цей запах був знайомий настільки, що стискав груди зсередини, не даючи вдихнути на повні груди. Перед ним було поселення — його поселення, але водночас воно виглядало так, ніби минули десятки років і життя давно покинуло ці місця, залишивши лише темну, спотворену тінь. Довгі дерев’яні будинки стояли там, де й мали бути, огорожі, стежки, навіть стара колода біля входу до їхнього дому — усе було на місці, але перекошене, потемніле, ніби час пройшов крізь нього, не залишивши нічого живого.

Вогонь повільно піднімався вздовж стін і дахів, пожираючи дерево, але не давав світла, наче саме світло боялося цієї темряви, що оточувала поселення з усіх боків. За межами не було нічого — жодного лісу, жодного неба, лише глуха, бездонна пітьма, яка поглинала навіть звук, і від цього тиша ставала неприродно глибокою, важкою. Хлопчик зробив крок уперед, але не почув власних кроків, ніби земля відмовлялася його приймати, і це відчуття змусило холод пробігти по спині.

Тоді він побачив постать, що стояла трохи попереду, спиною до нього, нерухома, мов частина цієї темряви. Висока, загорнута в темний плащ із важкої тканини або шкіри, що спадала до самої землі, вона зливалася з пітьмою настільки, що складно було зрозуміти, де закінчується плащ і починається сама тінь. Її плечі були рівними й спокійними, і в цій нерухомості відчувалася сила — не показна, а глибока, така, що не потребує доказів. Каптур повністю приховував обличчя, і навіть слабкі відблиски вогню не могли проникнути всередину, залишаючи лише темну порожнечу там, де мало бути лице.

Ейнар відчув, як холод повільно проникає всередину, але не відступив і, зібравши рештки голосу, тихо запитав:

— Хто ти?…

Постать не відповіла одразу. Вона повільно повернула голову, і в цей момент на її плече опустився ворон, з’явившись так, ніби виник із самої темряви, без жодного звуку чи руху крил. Його пір’я було чорнішим за ніч, воно не відбивало світла, а ніби поглинало його, і коли він нахилив голову, його погляд одразу знайшов Ейнара — уважний, живий, надто свідомий для простої птиці.

Постать повільно повернулася до нього, і хоча обличчя залишалося прихованим, Ейнар відчув цей погляд так, ніби його розглядали зсередини, бачачи більше, ніж він сам про себе знав. І тоді прозвучав голос — тихий, глибокий, такий, що лунав не в повітрі, а прямо в ньому самому:

— Коли отримаєш те, чого прагнеш… згадай, хто дав тобі силу.

Слова впали в нього важко, ніби залишили після себе щось невідворотне, і він не зміг ні прийняти їх, ні відштовхнути, лише відчув, як вони залишаються десь глибоко всередині.

Ворон раптом розправив крила, і цей рух різко порушив застиглу тишу, після чого він зірвався з плеча і стрімко полетів прямо на нього. Ейнар не встиг відреагувати — не встиг відступити чи підняти руки, і в наступну мить чорні крила заповнили весь простір перед очима, а сам ворон врізався йому в груди, не завдавши болю, але з силою, ніби щось проникло всередину нього, розчинилося там, залишивши після себе холод і порожнечу.

Ейнар різко вдихнув.

І прокинувся.

Ейнар різко розплющив очі, але на мить не зрозумів, де він знаходиться, бо темрява зникла не повністю — вона просто змінилася. Над ним був низький дерев’яний дах, складений із грубих балок, почорнілих від диму, і крізь вузькі щілини між ними пробивалося тьмяне, холодне світло. Повітря було густим, теплим і водночас задушливим, наповненим запахом вогню, старого дерева, шкіри та поту, і цей запах був зовсім іншим, ніж у його домі — чужим, важчим.

Він лежав на шкурах, грубих і жорстких, під якими відчувалася тверда земля, і тільки тепер усвідомив, наскільки сильно замерз. Холод не просто торкався шкіри — він сидів глибоко всередині, в кістках, і навіть тепло вогню, що потріскував десь поруч, не могло одразу його вигнати. Коли він спробував поворухнутися, тіло відгукнулося болем — тупим, розлитим, ніби кожен м’яз нагадував про себе окремо.

Він різко підвівся, але одразу пошкодував про це: світ перед очима поплив, і йому довелося впертися рукою в землю, щоб не впасти назад. Дихання збилося, стало рваним, горло пекло так, ніби він довго кричав або ковтав дим, і коли він спробував сказати слово, воно вийшло ледь чутним:

— …Руна…

Пам’ять повернулася не одразу, а уривками — вогонь, крики, темрява між деревами, порожні руки, що тягнулися в нікуди. Він різко озирнувся, наче сподіваючись, що це було не з ним, що він помилився, але замість знайомих стін побачив інше.

Навколо, біля вогнища, стояли чоловіки.

Вони були вищі за нього, широкі в плечах, у важких плащах із хутра, з яких ще не до кінця розтанув сніг, і краплі води повільно стікали вниз по шкірі. На поясах висіли ножі, за спинами — сокири, а вздовж стін були складені круглі щити, деякі з потертими фарбами, деякі з вирізьбленими знаками, які він не одразу впізнав. Їхні обличчя були загрубілі від вітру й холоду, з глибокими зморшками й шрамами, і в цих обличчях не було нічого зайвого — лише досвід і звичка до того, що інші не витримують.

Вони дивилися на нього мовчки.

Ейнар не став чекати. Рука сама потягнулася до пояса, і коли пальці намацали руків’я ножа, він відчув коротке, різке полегшення, ніби знайшов щось єдине знайоме в цьому чужому місці. Він вихопив його швидко, виставивши перед собою, і хоча рука тремтіла від виснаження, він не опустив її.