Розділ I. Коли згасло полумʼя

  Ранковий туман ще не встиг зійти з води, коли над малесеньким поселенням Фроствік рознісся глухий звук молота — рівний і спокійний, ніби відбивав ритм самого життя цього місця. У холодному повітрі стояв запах диму, мокрого дерева і солоної ріки, що текла трохи нижче за хатини. Дерев’яні дахи вкривала тонка волога, а між будинками повільно підіймався сизий дим ранкових вогнищ.

  Кузня Хальварда стояла на краю поселення, ближче до лісу. Відчинені двері випускали назовні тепло горна і світло, що м’яко мерехтіло на темних стінах. Усередині було спекотно навіть у прохолодний ранок. Вугілля у горні світилося густим червоним кольором, і кожен удар молота здіймав у повітря хмару дрібних іскор.

  Ейнар стояв біля ковадла навпроти батька і тримав кліщами розпечений шматок заліза. Гаряче повітря щипало обличчя, але хлопець навіть не моргав. Йому було дванадцять, проте до цієї роботи він звик давно. Долоні стали грубими, як у дорослого, а пальці знали, як тримати метал, щоб він не вислизнув і не обпік шкіру.

  Хальвард підняв молот і опустив його на заготовку. Удар був точний і важкий, і метал під ним слухняно змінив форму.

— Рівніше, — сказав він спокійним голосом.

  Ейнар міцніше стиснув кліщі. Йому подобалося працювати поруч із батьком. У ці хвилини кузня здавалася окремим маленьким світом, де були тільки вогонь, метал і звук молота, який відбивався від стін і губився десь у глибині лісу.

  Хальвард був великим чоловіком із широкими плечима і руками, що здавалися такими ж міцними, як саме ковадло. Його волосся було темним, але в густій бороді вже з’являлися сріблясті пасма. На обличчі лежали сліди років роботи біля вогню: шкіра потемніла і загрубіла, але очі залишалися уважними і спокійними.

  У Фроствіку його поважали. До кузні приходили рибалки з тупими ножами, мисливці з поламаними наконечниками стріл і навіть воїни, які іноді проходили через поселення дорогою в інші частини Грімланду. Хальвард умів робити міцну зброю — таку, що не підводила в холоді, дощі й битві.

  Він знову підняв молот.

  Метал тихо зашипів, коли його перевернули.

— Бий, — сказав батько.

  Ейнар підняв свій невеликий молот і вдарив. Його удар був легшим, але він намагався повторювати рухи батька точно так, як бачив сотні разів. Батько краєм ока спостерігав за сином і ледь помітно кивнув.

  З вулиці долинув сміх.

  Він був дзвінкий і безтурботний, і Ейнар одразу впізнав його. Хлопець усміхнувся ще до того, як маленька постать з’явилася у дверях кузні.

  Руна стояла на порозі, тримаючи в руках довгу палицю, яку вона, очевидно, вважала справжнім списом. Її світле волосся було розпатлане, а щоки рожеві від ранкової прохолоди.

— Ейнар! — вигукнула вона з гордістю. — Я прогнала троля!

Хлопець засміявся і сперся на ковадло.

— Троля, кажеш?

— Великого! Справжнього! — впевнено відповіла дівчинка. — Він ховався біля дров.

Хальвард тихо хмикнув, не відриваючись від роботи.

— І що ж ти з ним зробила, воїтелько?

  Руна підняла палицю.

— Ось так! — вона зробила кілька незграбних ударів у повітрі.

  Ейнар похитав головою.

— Шкода троля.

  У дверях з’явилася Астрід. Вона сперлася плечем на одвірок і кілька секунд мовчки спостерігала за цією сценою. Висока, з довгим світлим волоссям, заплетеним у косу, вона виглядала спокійною і сильною. Її очі були ясні і холодні, як вода ріки вранці.

— Руна, — сказала вона м’яко, — не заважай братові.

  Дівчинка зітхнула так, ніби її позбавили великої справи.

— Але він обіцяв зробити мені ворона.

  Ейнар повернувся до неї.

— Зроблю. Після роботи.

  Руна уважно подивилася на нього, ніби хотіла переконатися, що він не жартує

— Справжнього?

— Дерев’яного.

— Але він літатиме?

  Хлопець усміхнувся.

— Якщо ти дуже постараєшся.

  Руна задоволено кивнула і знову побігла у двір. Астрід проводила її поглядом, а потім перевела очі на чоловіка і сина.

— Сніданок скоро, — сказала вона. — Не тримай хлопця тут до полудня.

Хальвард лише знизав плечима.

— Він сам приходить раніше за мене.

  Астрід посміхнулася і зникла за дверима.

  У кузні знову залишилися тільки троє речей: жар горна, запах металу і рівний звук молота, який розносився над тихим ранковим Фроствіком.

  Коли робота підійшла до кінця, Хальвард відклав молот і якийсь час мовчки дивився на метал, ніби оцінював не лише те, що лежало на ковадлі, а й сам ранок, що повільно розгортався за дверима кузні. Потім він обтер руки об грубу тканину, підійшов до столу і взяв невеликий згорток зі шкіри, який тримав там уже кілька днів. Він розгорнув його без зайвих слів, і в світлі горна блиснуло коротке лезо. Ейнар підійшов ближче, відчуваючи, як щось змінюється всередині, ще до того як батько заговорив.