РОЗДІЛ 14. Обручка та нова обітниця

Вечір у таємному саду був надзвичайно тихим. Повітря було наповнене ароматом нічних квітів, а сонце, ховаючись за горизонт, розфарбувало небо в ніжні відтінки фіолетового та золотого. Пол і Анастасія повільно прогулювалися знайомими стежками, насолоджуючись присутністю один одного.

Раптом Пол зупинився. Серце його калатало так сильно, наче він знову був у розпалі битви. Він повільно опустився на одне коліно, і цей жест, який раніше був лише знаком підкорення Королеві, зараз став символом щирого кохання чоловіка. Він дістав із кишені маленьку оксамитову коробочку. Усередині виблискувала витончена обручка з чистим каменем, який ловив останні промені сонця.

Пол завмер. Слова застрягли в горлі — він, який не боявся смерті, зараз тремтів від очікування однієї відповіді. Анастасія все зрозуміла миттєво. Вона не відвела погляду, не злякалася, лише мовчки спостерігала за ним з теплою посмішкою. Ці кілька хвилин тиші були солодшими за будь-які розмови.

Нарешті він наважився. Голос його був тихим, але впевненим:

— Виходь за мене!

Анастасія засміялася — легко і щасливо, як жінка, чиє серце нарешті повністю зцілилося від ран минулого.

— Так, я згодна! — промовила вона ті самі три слова у відповідь.

Прірва між капітаном і монархинею зникла назавжди. Залишилися лише двоє людей, які знайшли один одного в хаосі долі. Пол тремтячими руками надів обручку на її пальчик, підвівся і вперше палко поцілував її в уста. Цей поцілунок став їхньою першою спільною обітницею.

Вони не хотіли більше чекати жодної хвилини. Тримаючись за руки, наче юні закохані, вони поквапилися до карети. Дорога додому здавалася миттю. Весь шлях вони провели у щасливому мовчанні, усвідомлюючи, що тепер вони — єдине ціле.

Коли вони переступили поріг свого спільного дому, дворецький, який уже став частиною родини, радісно зустрів їх. Пол і Анастасія, не відпускаючи рук один одного, пройшли до вітальні. Там, при світлі свічок, за великим столом зібралися всі близькі — ті, хто пройшов із ними шлях від втечі до спокою.

Пол не став зволікати. Його голос лунав радісно на весь дім:

— Наші любі, у нас є важлива новина! Ми з Анастасією заручилися. Незабаром у цьому домі буде весілля!

На мить запала тиша, яку розірвали радісні крики. Діти — Вільям, Чарльз та маленька Єлизавета — миттєво підхопилися з місць і підбігли до матері.

— Мамо, це правда? — запитали вони, дивлячись на сяючу обручку.

— Так, мої дорогі, це правда, — Анастасія обійняла їх. — Я виходжу за Пола. І я дуже щаслива, бо мої почуття щирі.

Діти вигукнули «Ура!», адже Пол давно став для них не просто захисником, а справжньою опорою та батьком. Усі присутні підходили, обіймали молодят, лунали привітання та сміх.

За вечерею почалося серйозне обговорення.

— Коли ж ми святкуватимемо? — запитали друзі.

Після довгих роздумів та порад із родиною, було обрано дату — 15 червня. Попереду був цілий місяць підготовки, і цього було цілком достатньо, щоб організувати найкраще свято в Арго.

З підвалу дістали найкраще вино та ігристе шампанське, а дітям налили солодкого соку. Пролунав спільний тост за майбутнє подружжя, за їхнє здоров'я та довгі роки життя. Вечеря затягнулася на години. Навіть після того, як дітей вклали спати, дорослі ще довго сиділи, згадуючи пережите і мріючи про те, що чекає попереду.

Коли настала пізня година, будинок почав затихати. Кожен рушив до своєї кімнати. Навіть тепер, після заручин, Пол і Анастасія розійшлися по різних спальнях. Вони берегли традиції та хотіли, щоб їхня перша спільна ніч відбулася вже після того, як вони офіційно стануть чоловіком і дружиною перед Богом та людьми.

Анастасія засинала, дивлячись на обручку, що мерехтіла у місячному світлі. Вона знала: завтра почнеться новий розділ, і він буде найщасливішим.