РОЗДІЛ 13. Три роки тиші

Наступного ранку Анастасія прокинулася від першого проміння сонця. У повітрі більше не відчувалося напруги палацових інтриг — лише спокій Арго. Вона швиденько одягнулася, вправно впоралася з волоссям і, навіть не снідаючи, вибігла на подвір’я. Біля конюшні вона побачила перевізника, який саме вичісував коней.

— Доброго ранку! — привітно гукнула вона. — Чи не могли б ви підготувати карету? Мені потрібно в місто.

За двадцять хвилин вона вже мчала вуличками Арго. Вийшовши на ринку, Анастасія вперше відчула смак звичайних жіночих радощів: вона сама обирала квіти, солодку випічку та дрібнички для свого таємного білого будинку. Відпустивши карету, вона пішки дійшла до своїх дверей, дістала ключ, який подарував їй Пол, і з тихим клацанням замка поринула у свій особистий світ.

На кухні вона власноруч приготувала каву. Для жінки, яка все життя мала прислугу, цей ритуал — аромат змелених зерен, пара над філіжанкою — був символом її нової свободи. Вона піднялася в бібліотеку, сіла в глибоке крісло з книгою в руках і вперше за довгий час просто насолоджувалася тишею, подалі від усіх обов'язків.

Під вечір у двері тихо постукали. Вона вже знала цей стукіт. На порозі стояв Пол із оберемком свіжих квітів.

— Я подумав, що вечірньому місту не вистачає твоєї усмішки, — промовив він, подаючи руку.

Анастасія швиденько поставила квіти у вазу, вхопила шаль і вийшла до нього. Вони гуляли, тримаючись за руки, як звичайна закохана пара, аж поки Пол не зупинив карету, щоб відвезти її до їхнього «секретного місця» біля водоспаду.

Того вечора в парку було прохолодно. Пол без вагань зняв свій камзол і постелив його на траву.

— Сідай, так буде тепліше, — сказав він.

Вони сиділи, спершись один на одного, дивлячись, як зорі починають відбиватися в бризках води. Вони говорили про майбутнє, про дітей, про дрібні турботи дня, і з кожним словом та іскра, що спалахнула між ними раніше, перетворювалася на рівне й тепле полум'я.

Повернення додому завжди було особливим. У холі їх зустрічали діти — Вільям, Чарльз та маленька Елізабет, які за цей час вже звикли називати Пола своїм найближчим другом і захисником. Спільна вечеря, обійми перед сном, тихі розмови в саду — так минав майже кожен їхній день.

Чорна смуга втечі та смерті залишилася далеко позаду. На зміну їй прийшла біла, спокійна смуга життя.

Минуло три роки.

За цей час Арго стало для них справжньою батьківщиною. Принц Вільям перетворився на міцного юнака, Чарльз захопився науками, а Єлизавета стала маленькою красунею. Пол і Анастасія більше не намагалися приховати своїх почуттів — їхні серця зцілилися, а іскра переросла в глибоке, зріле кохання.

Вони стали однією великою, дружньою родиною, де ніхто не згадував про титули, але кожен пам’ятав про честь. Три щасливі роки тиші та любові... Та чи може минуле назавжди залишити тих, у чиїх жилах тече королівська кров?